Сотні митців, які свого часу з різних причин поїхали з України, нині живуть і працюють за її межами. Дехто вже здобув за кордоном широке визнання, славлячи рідну державу. Серед тих, хто нині наполегливо торує шлях у мистецтві, перебуваючи на чужині, Сузанна МІКЛА із Закарпаття. В Італії, яка за дев’ять років стала для неї другою рідною країною, мисткиня репрезентує мистецтво України, знайомить італійців з її самобутньою культурою.

— Пані Сузанно, малювання було захопленням з дитинства чи до нього прийшли пізніше?

— Дитячі роки минули в селі Анталовці недалеко від Ужгорода. Близькість обласного центру не позначилася на укладі тамтешнього життя: зростала я в оточенні щирих людей біля лісу, посеред розкішної природи Карпат. Бабуся з дідусем, які мене виховували, назавжди залишаться найголовнішими порадниками, найближчими людьми. Найкращі спогади дитинства пов’язані з ними. І досі пам’ятаю аромат яблук, які мені дідо завжди нарізав дольками, запах свіжого молока, яке бабуся надоювала, щоб я його випила, перш ніж вона подоїть корову.

— Оточення дало той поштовх у світ мистецтва, в якому опинилися і яким нині живете?

— Мої мрії були про це. Усі підручники моїх тіток були обмальовані. Мама, яка на той час жила в Ужгороді, не дуже хотіла, щоб я стала художницею. Вона була прагматичною реалісткою, тож хотіла, щоб я здобула іншу освіту. Але здалася під натиском бабусі.

Мрії мають здійснюватися

— Хто допоміг здійснити мрію?

— Щоб вступити в Ужгородське училище прикладного мистецтва, потрібно було мати підготовку, якої в мене не було. До слова, конкуренція була досить жорсткою — 3—4 претенденти на місце. Але завдяки моєму вчителеві, тоді ще молодому живописцеві Василеві Тегзі, до якого по науку в Ужгород їздила двічі на тиждень, цей рубіж вдалося взяти. Роки навчання в училищі були для мене найкращими.

— Як далі склалося ваше життя, Сузанно?

— Після закінчення училища працювала в районному будинку піонерів. Вела гуртки в сільських школах. Пам’ятала, що в селах є діти, які, як колись я, хочуть малювати. Із часом, переживши не найкращі часи, зрозуміла, що потрібно щось у житті міняти. Ось і ризикнула поїхати до Італії.

— Зміна країни — своєрідна втеча від обставин, які складалися несприятливо?

— І так, і ні. Думала, що побуду на заробітках рік-два, доки поставлю дітей на ноги, й повернуся. Але вийшло не так просто, як тоді здавалося. Тож в Італії вже дев’ятий рік. Сказати, що тут нелегко було прижитися — не сказати нічого. Було дуже важко, особливо морально. Опинитися у країні, коли в тебе немає стабільної роботи, житла, друзів, не знаєш мови — це значне випробування. Але, як кажуть, що тебе не вбиває, робить сильнішим. Трохи освоївшись, мобілізувавшись, вирішила, що малюватиму хоч для себе. У важкі хвилини пригадую себе малою, дитяче бажання і тоді беру в руки пензель. Улюблене заняття допомагає забути всі негаразди, переносить у той світ, де панують добро й гармонія.

З любов’ю до Італії

— Яка нинішня реальність вашого життя в Італії?

— Знайшла тут багато добрих, цікавих людей, які підтримують мене в моїх починаннях. Беру участь у різних культурно-мистецьких акціях, зокрема благодійних, які організовують наші українські асоціації. Ми показуємо італійцям Україну, знайомимо з нашими традиціями, культурою. Цікаво брати участь у колективних виставках з італійцями. Ми дуже відрізняємося школами малювання.

— Як за минулі роки ви відчули цю країну зсередини? Якими бачите італійців?

— Найбільше мені подобається їхнє гуманне ставлення до людей, що поряд. Ще дуже імпонує, з якою любов’ю вони бережуть свої традиції — щодо рецептів їхніх традиційних страв, архітектури і багато іншого. Навіть у побуті в них вроджене вміння поєднувати старовину із сучасністю. Італієць ніколи не викине старий бабусин комод, а навпаки, дуже естетично його розмістить поряд з модним сучасним дизайнерським диваном. У них дуже важливі сімейні цінності. Спільні з родиною обіди, вечері — святе.

— Італія, відчувається, вже освоєна і стала вашою країною. А чи маєте намір повернутися назавжди в Україну?

— Енергетично Італія — друга країна для мене після України. На півночі трохи нагадує Карпати. Гори тут більш скелясті, але багато хвойних дерев. Обожнюю італійські маленькі містечка. У них збережено автентичну старовину. Завжди мріяла вивчити італійську мову, хотілося спілкуватися нею, розуміти зміст італійських пісень. Хотіла побачити шедеври італійських митців у реальності, а не просто фотографії в альбомах. Пам’ятаю, коли вперше побачила «Пієту» Мікеланджело, то сльози навернулися від емоцій, що охопили. А щодо повернення? Звичайно, планую повернутися в Україну. Удома — це вдома. А як вже доля складеться, не знаю. Час покаже.

— У яких кольорах як художниця сприймаєте цю країну?

— Італія для мене кольору теракоти і пахне особливо: сумішшю кам’яних мурів, свіжовипраної білизни, солодких парфумів, присмаженим на оливковій олії часником.

Заробітки не вбили творчості

— Як, Сюзанно, заробляєте на щоденний хліб?

— Робота нині у мене не творча — працюю помічницею в домашньому господарстві. Вона тут як будь-яка легальна робота із заробітною платою, податками. У перші місяці були комплекси, а потім звикла. Робота тримає мене в тонусі, адже весь день на ногах, працюю фізично. Легальна праця дає впевненість у завтрашньому дні, стабільний заробіток. А життя в Мілані дає змогу не віддалятися від світу мистецтва. Можливо, це й не зовсім те, чого прагну, але…

— Як ставляться до вас італійці там, де доводиться працювати?

— Немає ні зверхності, ні упередженості, навпаки, ставляться з повагою. Стаєш немов частиною їхньої сім’ї. І тим вони мені подобаються.

— А як художниці не пропонують праці?

— Щоб працювати за спеціальністю, потрібно знову здобувати освіту, адже мій диплом тут не чинний. А в моєму віці це вже трішки запізно. Але для мене як художниці не надто важливо мати якісь дипломи чи популярність. Навпаки, не люблю публічності. Просто малюю, і насамперед для власного задоволення, бо малювати для мене — як дихати.

— У ваших роботах відчувається талант, емоційність і професійна майстерність. А чи вдається заробляти мистецтвом?

— Поки що творчість — не засіб заробітку. Це лише хобі у вільний від роботи час.

— І все-таки мистецтво дає вам змогу самоствердитися на чужині?

— Щиро кажучи, не замислювалася. Але, мабуть, це справді так. Звичайно, маю амбіції як художниця, плани для реалізації та мрії. Головне, щоб могла ділитися своєю творчістю з людьми, яким вона подобається.

Надихатися величним мистецтвом

— Хто з митців вам найбільше близький і чому? Який ваш улюблений жанр?

— Завжди захоплювалася роботами Михайла Врубеля. Мене зачаровує містична енергетика його робіт. У них є якийсь трагізм, надрив, біль і любов. А ще його високий професіоналізм, особлива техніка виконання малюнка, кольорова гама. Його «Демон, що сидить» — одна з найулюбленіших моїх робіт.

Ще люблю роботи Олександра Мурашка. Його талант і професіоналізм захоплює, вражає могутністю.

Із сучасних мій улюблений український художник — Владислав Єрко, а серед італійських — Марко Маццоні. Вважаю, що справжній художник — це не лише талант, а й роки навчання, практики, відповідна школа. Він повинен мати академічну школу, основи, а вже потім думати про самовираження, вдосконалення і власний стиль.

— Яка роль мистецтва у житті суспільства загалом і від чого вона залежить?

— Неможливо уявити країну без мистецтва. У дитинстві я відвідувала гуртки малювання одразу в кількох сусідніх селах, згодом закінчила мистецьке училище і щаслива, що змогла здійснити дитячу мрію — стала художницею. На власному прикладі бачу, як важливо прищеплювати дітям, молоді не лише любов до прекрасного, а й уміння розумітися на мистецтві, знання його історії, традицій, культури свого народу.

— Яку роль мистецтво, творчість відіграють у вашому житті?

— В італійців є слово sfogarsi, тобто довіритися, відвести свої емоції, розслабитися. А ще для мене важливий сам процес малювання навіть більше ніж результат. Мабуть, лише художники можуть мене зрозуміти. Тому що це не можна порівняти з жодними іншими емоціями.

Кожен митець — це окремий світ, у якому є все: і добро, і зло. Я про те, що яка сутність митця, його природа, таке і його творіння. Не вродяться на яблуні банани, образно кажучи. Проте яблуню можна прищепити, і вона родитиме інший сорт яблук чи навіть груші. А в якому напрямі митцеві йти? Думаю, треба бути щирим у творчості, відвертим і чесним. І тоді будуть гарні плоди.

— Який напрям живопису дарує вам найбільше задоволення?

— Уже пробувала різні напрями, але щойно починаю малювати, мимоволі, самі собою народжуються жіночі образи. А ще мені подобається використовувати під час створення образів етнічні елементи, які ґрунтуються на слов’янській міфології. Деколи є настрій і бажання експериментувати з формою, кольором, зайнятись абстракцією. Усе залежить від душевного стану. Як митець хочу, щоб глядач отримував від моїх робіт лише позитивні емоції.

Володимир МИШАНИЧ
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Сузанна МІКЛА.  Народилася в селі Анталовці Ужгородського району. 1988 року закінчила Ужгородське училище образотворчого та прикладного мистецтва. Вела гуртки малювання при районному будинку піонерів, у сільських школах району. Керувала гуртком з кераміки в ужгородській школі.

В Італії з 2011 року.

Брала участь у колективних виставках разом з італійськими художниками, благодійних і творчих акціях, які організовувала українська громада.