Отця Олександра росіяни висадили біля самої сірої зони, Василівки. На останньому блокпосту вони взяли в нього відбитки пальців і зачитали вирок, що він «видворєн із Запорожской області». Він ішов дорогою, якою літали снаряди. Знав, що попереду 30 кілометрів до українського блокпоста. Цей шлях фізично не був важким, отець Олександр був спортсменом, а коли став священником, проводив для парафіяльних дітей табори, піші прощі. Попереду, якщо дійде живим, не потрапить на міни, будуть наші.

Позаду... Позаду в Мелітополі було життя, яке він збудував. Згадав знакове для себе Різдво 2010 року на Херсонщині, на парафії греко-католицького священника. Це була просто хата із грубою, в одній із кімнат перестінок звалили, щоб було більше місця для вірян. Олександр тоді був ще переконаним антикатоликом, зайшов з цікавості. Та служба перевернула його життя, неначе все зазвучало по-новому, і тоді віра у всю родину наче прийшла знову...

— Отче, — перериваю розповідь греко-католицького священника Олександра Богомаза (того самого, чию руку поцілував під час служби Блаженніший Святослав), який розповідає про своє життя в окупації та подальшу «депортацію» з рідної землі, — ми звикли думати, що Херсон та Запоріжжя — це край тотально проросійських настроїв. Якось переглядала ваші фото — у храмах багато людей на службах. Є там запит на українську церкву?

— Про тотально проросійський край — стереотипи. У Херсоні та Запорізькій області багато українців, зокрема із заходу країни, яким після гулагів та падіння союзу забороняли селитися на Галичині.

Я вчився в Мелітополі на історичному факультеті педуніверситету. Там уперше від завідувача кафедри почув про Шептицького та Сліпого. Українці започатковували там Народний рух, були активні, працювали лікарями і вчителями. І так, існував запит на українську церкву. У нас українські школи. Наша вчителька, якщо ми віталися не «добрий день», а «здрасьте», дуже сердилася. Херсонщина — це Україна. Це відчуття українськості було і до війни, і тим більше тепер.

Інша річ, що людей там зранив радянський союз. До 1990-х — тоталітарна система та безвір’я, а потім вчилися виживати, коли підставити було нормою. Але люди там прагнуть добра, щирості, любові. Туди 2010 року приїхав греко-католицький священник отець Петро, і коли вони бачили безкорисливість, його здатність перейматися всім, то він ставав для них членом родини, а наші парафії розросталися. На наших очах виростали діти, сім’ї, яких ми вже вінчали. І це все християнські сім’ї.

За ці роки отець Петро започаткував півтора десятка парафій, я служив на чотирьох, долаючи відстань між ними до сотні кілометрів. Перед священством я встиг два роки попрацювати вчителем історії у школі, тому мої учні, які почали ходити до нас до церкви, уже закінчують семінарію.

— Ви очікували повномасштабної війни? Як згадуєте її перші дні? 

— 23 лютого ввечері послухав Радіо Свобода й усвідомив, що буде війна. А вранці прокинувся від вибухів і зрозумів: почалося. Я знав, що до нас зайдуть дуже швидко, тому що із Криму веде пряма траса. Уночі 24 числа, коли мелітопольська тероборона була змушена відійти далі за Василівку, я разом з іншими вірянами проводжав її, всі плакали, коли вона відходила. Щоранку я їздив у центр на площу, дивився, чи висить наш прапор. Я дуже тримався з 24 до 27 лютого, був оптимістом, підбадьорював як тільки міг, а 28 лютого мені теж стало гірко.

Пам’ятаю першу неділю після вторгнення: привітався з людьми, повернувся до престолу, щоб служити літургію, і заплакав — не міг розпочати службу. Хвилини зо три ми всі плакали.

На початку війни до всіх наших храмів приходило море людей. Ішли ті, хто раніше бував у нас раз на рік на Великдень. Особливо багато було матерів хлопців-контрактників. Люди приходили до храму і посеред ночі. Пам’ятаю, з 24 на 25 лютого брама церкви була зачинена, чую сильний стук у вікно, і перша думка: по мене прийшли. Виходжу — стоїть завідувач кафедри історії Олександр Ситник із дружиною. Він перескочив через браму, попросив, щоб я відчинив їх впустити. Він розумів, що можуть бути розстрільні списки, у яких його не обійдуть, і прийшов перечекати. І вони в нас жили. Приходили й інші парафіяни, було до 30 людей.

— Тобто всі ті, хто мав бути у розстрільних списках, прийшли до вас?

— Наші парафіяни хотіли бути вкупі, хоч у нас не було бомбосховища. Я казав людям: не можу гарантувати безпеку. Але вони залишалися. Це було дивне відчуття. У нас велика дитяча спільнота. Я як чоловік і священник на парафії почуваюся батьком для них та всіх парафіян.

Старший священник отець Петро прищепив мені такий стиль служіння, що я  знаю, чи є в когось взуття, хто зі студентів може заплатити за навчання, хто не може. Усвідомлюю, що всі парафіяни — це родина, я ними опікуюсь. А у цій ситуації я їм взагалі не міг гарантувати захисту. Мене переслідувало відчуття чоловічої безпорадності.

Зі мною жило четверо місіонерів. У нашому регіоні у Красилові є місійна школа св. апостола Павла при римо-католицькому монастирі. Вони раз на рік проводять тримісячні курси для людей, які вирішили рік присвятити Ісусові, називається «Рік для Ісуса». А потім їх розподіляють по тих парафіях, які їх хочуть прийняти. Ми на парафії приймали таких. І останній рік у нас було дві жіночки з Харкова — одній з них було за 60, одна дівчина із П’ятихаток, інша — з Верховинського району, гуцулка. Усі місіонери прийняли рішення залишатися зі мною. А ще були парафіяни, сім’ї, які вирішили в нас пожити. І ти розумієш: якщо влучає — нам усе! У мене був лише один ресурс захисту. Я сказав: Господи, я не можу нічого тут зробити, тільки Ти. І Господь Бог нас захищав у різних ситуаціях.

— Наприклад?

— Спершу я був дуже сміливим, їздив на блокпости і до чеченців, і до денеерівців, розпитував, навіщо вони сюди приїхали. Одного разу мене схопили, переді мною поставили до десяти автоматників, матюкали, кричали. А в машині сиділи один наш студент і одна з місіонерок. Я усвідомлюю, що зараз мене можуть просто застрелити. Зрештою відпустили, і коли я сів у машину, то їхав уже упокорений, мені було дуже соромно перед Богом. Кажу: Господи, я справді придурок, прости мене. Стількох людей Ти мені дав під відповідальність, а я легковажний, як ковбой.

Це був перший сильний стрес.

Або ще були ситуації. Коли готуєшся до допитів, то зазвичай ховаєш усю проукраїнську літературу. Я сховав. Сиджу молюся, і раптом погляд падає на прапорець ЗСУ на видноті, на полиці, до якого я так звик, що вже не ховав. А окупанти ж і без того сприймали нас там як навідників та помічників ЗСУ. Тому прапорець теж сховав.

Якось росіяни хотіли забрати й заарештувати хлопця Євгена, який жив з нами, мав проблеми з алкоголем. А я завжди допомагав таким хлопцям з алкогольною залежністю. Кожну першу суботу місяця ми ходили в сусіднє село на прощу Непорочному серцю Марії. Цього разу не йшли, а їхали бусом. Із нами був Євген. Він не мав реєстрації, а в росії є закон про реєстрацію. Це, до речі, дуже сильний момент, коли Бог подіяв. А бус був повний, хлопці сиділи на бочках з-під води. На блокпосту в Молочанську зупиняють, бачать, що в нього немає реєстрації. Йому — наручники і забирають в комендатуру. Зрозуміло, що я відмовився їхати. Мене виганяли, матюкали і чеченці, і дагестанці, але я не їхав. Казав, що це наша людина. Це для мене теж було внутрішнє прийняття рішення: хай би що сталося, навіть якщо мене поб’ють, я його не залишу. І був момент, коли цей Женя мені каже: «Отче, зараз мене будуть бити». А я йому кажу: «Женю, ти довіришся повністю Богу, тебе не поб’ють». А він тоді каже вголос: «Боже, я тобі довіряюся». А знаєте, в цей момент про що я думав? Я думав про те, що нас будуть бити двох. Чесно. Пам’ятаю: приїжджає колабораційна поліція, його пакують у машину. Я біжу бігом в бус, і за ним. Там розбиті дороги, люди всі літають всередині в бусі, як картопля. Я лечу бігом за ним в ту комендатуру. Припаркувався і біжу зразу на вхід. Забігаю, а на вході там такі двері великі, і стоїть величезний чеченець із великою бородою. Я побачив, що шеврон чеченський. І приводять цього Женю. А я пам’ятаю, що їхав за кермом і так молився: «Боже, Ти дав цьому хлопцеві шанс, він так посповідався, так покаявся, він хоче змінити своє життя, погодився їхати в реабілітаційний центр. Будь ласка, покажи свою силу. Покажи, наскільки Ти сильно його любиш, я Тебе дуже прошу. Зроби для нас це диво». Ми всі в машині молилися на вервиці. Приїжджаємо туди, я вибігаю з машини, забігаю в комендатуру, і саме в цей момент його заводять. Я підбігаю до цього чеченця, бо зрозумів, що він комендант, і одразу йому кажу: це наша людина, я його забираю. Ті, які його приводять, кажуть: слухай, ти хто такий? Я, кажу, священник, він зі мною живе, в Україні ніхто за відсутність обов’язкової реєстрації не карав, люди так жили, він безхатько з 2014-го, йому 37 років, кажу, я його забираю, за нього ручаюся, беріть всі мої документи, все, що вам треба, я не поїду, доки цю людину не віддасте. І тоді оцей каже: «Дайтє мнє нож». Дивлюся на нього. Це не здавалося загрозливим, і там ті хлопці-вояки метушилися, прийшли знову на мене сваритися, мовляв, чого я таких бомжів до себе збираю. Але він не схожий на бомжа, викупаний, чистий, ми йому одяг дали. Чеченець бере ніж, просто перерізає пута і каже: «Уході».

Я його забрав. Ми йшли, а в машині люди кричали, бо це була наша перемога. У той момент ми перемогли тих чеченців і всю цю російську імперію. Але це була перемога так само і Непорочного серця Марії, бо це була перша субота, і це була наша проща. Женю ми пізніше таки відправили в реабілітаційний центр на Хмельниччину. І що цікаво: на блокопосту перевіряли документи у трьох автобусах, а бус, яким його везли, одразу пропустили.

— Як минали ваші дні?

— Я служив у Мелітополі. Це Запорізька область, але доїжджав у села Херсонської, громадами яких опікувався, бо я родом з Херсонщини. З початком окупації в нас було таке враження, що як ми всі вийдемо на протести і скажемо, щоб росіяни забралися геть, вони підуть геть. Наївно трохи, але ми думали, що їх переконаємо, тому люди виходили на протести, намагалися зупиняти  колони, які в перший місяць ішли цілодобово. Уявіть наші почуття: тисячі одиниць російської техніки йдуть цілодобово. Спершу ми виходили і молилися разом із протестантськими церквами за Україну. Ми дуже дружимо із протестантами, тож виходили на молитву щодня о 12-й годині, доки в серпні нас не розігнали. Ми молилися, наприклад: «Боже великий...»

— Скільки ця міжконфесійна молитва збирала людей?

— Спочатку було багато, але люди виїжджали, ставало дедалі страшніше. У серпні, щоб вийти на площу на молитву трьом десяткам вірян, треба було переступити через свій страх. Хмари згущувалися, згущувалися…

Десь на другий тиждень окупації  протестантського пастора Дмитра Бодя взяли в полон. Це була близька людина для нас. Потім забрали міського голову Івана Федорова. Доки він був із нами, то щочетверга збирав нас на міжконфесійну раду.

— Коли був перший допит?

— У червні. Я знав, що прийдуть рано чи пізно. До допиту підготуватися неможливо. Але й... можливо. За рік до війни, влітку, я був на програмі, яка називається «Лідерство в горах». Це коли збирається група вірян-чоловіків задля молитви та міркувань. Я відстав від групи і йшов молився на вервиці. Іду молюся, аж тут на мене нападають два алабаї. Один вхопив мене за руку і дуже сильно стиснув, а другий ще добігає. Це секунди, але в моїй уяві це кіно. І коли добіг той другий пес, величезний, як я, на зріст, я завмер. То перший просто відпустив мою руку, розвернувся, а другий зупинився… і вони пішли геть. Щоразу, коли приходили ці феесбешники, я згадував це, і відчуття було приблизно те саме: коли я в зубах звіра, але він мене не ушкодив. Так само, якось очікуючи їх, казав: «Господи, скажи до мене, потіш мене, я просто розбитий». Розгортаю Святе Письмо, Біблію, і там мені на очі трапляється 2 глава 1 Самуїла, 9-й вірш і починається так: «Він оберігає кроки своїх вірних».

— Схиляли до співпраці?

— Коли вони прийшли вшосте, тиснули на мене, щоб я розказував про сповіді. Мовляв, до тебе багато людей приходить, але нас цікавлять сповіді. Я їм дав зрозуміти, що сповідь — це свята тайна. Але їм це все до лампочки. Це саме вони пропонували отцеві Леоніду, який там тоді залишався і служив ще в селах. То вони йому пропонували: або ти переходиш в московський патріархат, або виїжджай.

Спочатку, гадаю, перші чотири допити вони думали, що зі мною робити. На п’ятий сказали, що не чіпатимуть мене, бо католицька церква дозволена в росії. На шостий раз сказали, щоб я їм видавав сповіді. На сьомий допитувалися, чи я навідник. І цей останній тиждень перед депортацією я прожив у стресі, бо спочатку вивезли отця Петра. Ще за тиждень — священника ПЦУ. У мене постійно була думка: коли Ісус Христос стоїть перед Пилатом, то каже: «Не мав би ти наді Мною ніякої влади, якби тобі не дано було звище». Я знаю, що я в руках Божих. Під час сьомого допиту, коли я побачив той листок, на якому фіксували мій вирок, рішення про вивезення, вже тоді навіть трохи осмілів, іронізував. А один з них обмовився, що це не рішення цієї компанії. Їм дали команду згори. Я вже не боявся, що мене не вивезуть.

Я йшов дорогою близько чотирьох годин. І думав: якщо дійду, то на Різдво поїду в реабілітаційний центр, куди я відправляв багато своїх знайомих і де зараз проходив лікування Женя. Перші десять кілометрів не були важкими (сміється), спочатку я побачив діда.

За Василівкою є село Кам’янське, яке фронт розділив навпіл. Там я познайомився з дідом, який мене провів стежками, щоб я не натрапив десь на мінне поле. Іду далі, дивлюся: з однієї хати йде хлопець. Я зрозумів, що це наш, і він іде з телефоном. Я так зрозумів, що він шукав зв’язок між розбитими хатами. Кричу йому: перший вояка, якого я зустрів, — це був наш парафіянин! Він дивиться, дивиться на мене, а потім гукає щосили: «Отче Сашку!» І біжить бігом до мене, мало не збив мене, бо у бронежилеті був.

* * *

Отець Олександр також не вірив, що то він. Бо коли йшов, то уявляв, як зустріне наших, впаде на коліна, ридатиме, коли побачить наш прапор. А тут усе зовсім по-іншому, йому біг назустріч його ж вірянин, хлопчина, нацгвардієць, якого він виховував, який їздив з ним по християнських таборах, і, обіймаючи, на радощах мало не збив з ніг.  

Воістину: Бог оберігає кроки своїх вірних. Коли він оговтався, то пролунав дзвінок мобільного. І перше, що почув у слухавку: «Отче? Ви дійшли? Ми чекаємо вас на Різдво».

Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ, Київ 

(Надруковано зі скороченнями)