Це тепер на Рівненщині проходять справжні фестивалі різдвяних вертепів. А мене щоразу впродовж Різдвяних свят огортає теплий спомин про те, як піввіку тому наша хлоп’яча ватага ходила від хутора до хутора і приємно дивувала людей своїм дійством.
У часи нашого дитинства учителів їхнє освітянське начальство змушувало соромити учнів, у яких виявлять натільний хрестик чи на Великдень застануть їх біля храму або побачать, як хтось із нас, ідучи повз кладовище, зупиняється і хреститься. Наші школярські будні були прихмарені й іншими трапунками. Мені, наприклад, восени 1961-го, в учительській щедро було вділено потиличників і погроз, які містили слово «Сибір», за те, що самовільно випустив стінгазету про життя нашого класу. А я ж так старався: склав веселі вірші, намалював ілюстрації, а головне — весь текст акуратно надрукував на машинці, провівши кілька довгих вечорів у колгоспній конторі під наглядом сторожа діда Максима Цимбалюка. Очікував на похвалу, а отримав від директора отаку приголомшливу екзекуцію.
Але наші дитячі душі спрагло бажали чогось світлого, теплого. Такою розрадою стала Різдвяна містерія, за яку ми взялися потайки. Один із нас, Михайло Ткачук, дізнався, що хлопці з сусідніх Дубів «продають вертеп».
— Є все: і слова, і звіздар, й облачення для Ірода, для Ангела крила, шабля і булава для Гетьмана, брилі для пастушків, — по-змовницьки шептав нам у читальному залі сільської бібліотеки товариш, і те його хвилювання передавалося й нам.
Наше село було ще молодше від нас — засноване воно в 1950 році й заселене, як казав мій батько, «пролетаріями всіх країв». Отож свої традиції тільки започатковувало, і ми вже були другими, хто затіяв вертеп.
Порадившись, вирішили послати «делегацію» в Дуби — домовитися про ціну. Перемовини були короткими, зійшлися на восьми карбованцях. Сума ніби й невелика, але, як на ті часи, й немала: десь такою була пенсія у колгоспника. Наприкінці року грошей у селян не водилося, бо платню видавали в січні чи лютому, коли підбивали підсумок річного господарювання. А «статті» нашого дитячого доходу в той час теж були обмежені: ні скляні пляшки ніде не валялися, щоб їх можна було здати, ні на курей надії не було, бо вони в грудні неслися погано, та й платили в магазині за здане яйце лише 5 копійок. А купували ми вертеп у складчину, тож кожен із нас повинен був принести карбованця.
Отож, як тепер кажуть, фінансова криза змусила нас від повної конспірації відмовитись і поділитися секретом з батьками. Що вони скажуть, дізнавшись про нашу затію? Як відірвуть від сімейного бюджету того карбованця, якщо має вагу кожна копійка?
Трохи більше як через рік після нашого вертепного колядування мене призначать обліковцем рільничої бригади колгоспу, і я сам побачу, якою мізерною була оплата праці моїх односельців. А тоді… Тоді — о диво! — ніхто з нашої вісімки, в якій п’ятеро були напівсиротами, не отримав відмови: ну як же не даси нехай і останнього карбованця дитині, яка перебуває на такому духовному піднесенні і має на тебе останню надію?
І ось вертепне начиння придбано, ролі розподілено, свої «слова» кожен переписав і добре завчив напам’ять. Кілька разів у домівці Віті Поліщука про?йшли репетиції, ми дбайливо реставрували спорядження. Найбільшою нашою гордістю була зірка. Вона крутилася і світилася, бо всередині горіла лампочка.
— Мені випало бути козаком. Але виявилося, що в купленому спорядженні для цього персонажа, крім шаблі, не було нічого. Щоправда, вишиту сорочку я мав, дзвоника дав хтось із хлопців, а замість пояса-очкура дядина Ольга ризикнула позичити свою дівочу гарну-прегарну крайку. Проте підперізувати нею не було чого, бо ж не мав «козак» шароварів. А так хотілося, щоб вони були, і не які-небудь, а саме червоні, і широченні-широченні. Моя мати, яка ще за Польщі вивчилася на модистку і мала швейну машинку, мій порив охолодила:
— Потрібен такий кусок матерії, як цей настільник, — показала поглядом на стіл, застелений скатертиною.
Не минуло й хвилини (бо ж треба було лиш перебігти через дорогу), як я вже стояв у бібліотеці, де всі столи червоніли скатертинами. Нашу невтомну бібліотекарку Марію Тихонівну (мушу додати, що кращої, сумліннішої, ніж вона, на світі не було і немає) довго просити не довелося. За те, що допоможу їй перенести в сарай привезений напередодні торфобрикет, вона погодилася віддати мені списаний настільник.
Наступного дня я не пішов до школи, бо носив той брикет, зате під вечір вертався додому з чималим сувоєм вишневого сатину. Мати його випрала, випрасувала і, обминаючи чорнильні плями, викроїла й пошила найголовнішу козацьку одежину.
І ось дочекалися ми Різдва. Виявилося, що конспіратори з нас нікудишні, бо все село вже очікувало нашого виходу. Супроводжувані зграйками дітвори, не минали ми жодного двору, і скрізь нам раділи. Якщо хата якоїсь удови була невеличка, то ми своє дійство розгортали прямо на подвір’ї. Простір давав змогу показати нашу виставу в нічим не обмеженій дії.
Вдягнуті ми були легко, але й донині дивуюся, чому ніхто з нас після того не застудився? Обійшли ми не лише все село, а й хутори: добралися через замети до околиць Гориньграда. Не сумніваюся: зігрівала нас та внутрішня енергія, яка спалахувала в серцях і душах вертепників від перебування в уявному Віфлеємі, де сталась вікопомна подія.
Оте колядування із зіркою залишилося з нами на все життя. Дитинство було багатим на враження від різних подій, але найтрепетнішими, найглибшими зосталися спогади про Різдвяні дні, коли небесне й земне злились воєдино в наших дитячих душах, і ми щедро ділилися з односельцями своїм духовним набутком.
Наше вертепне колядування мало чим відрізнялося від того, що тепер ми чуємо під час Різдвяних свят. Минають роки, а ота давня різдвяна зірка не гасне й досі.
Микола КАМІНСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+