Якось наважився провести цікаву й корисну зустріч. Вирішив запросити на так званий обід відразу трьох місцевих лідерів політичних партій-опонентів. Тих самих, які на недавній акції в центрі міста так зчепилися — хоч водою їх, забіяк, розливай.

Міркував так: коли гості, скуштувавши наїдків і напоїв, трохи розслабляться і подобрішають, спробую їх помирити. Бо якщо на словах поодинці вони голосно ратують за Україну і її народ, то чому на ділі тільки чубляться між собою і частують одне одного тумаками? Чому, питається, їм не об’єднатися й гуртом долати тимчасові чи вічні труднощі та перешкоди?

Своїх гостей умовно назвав Лебідь, Рак і Щука. Адже хіба вони не копія персонажів з класичної байки, які заклякли біля воза? Навперебій обіцяючи стабільність і процвітання держави, чогось з усіх сил шарпають, тягнуть її в різні боки і зводять нанівець всі добрі наміри та зусилля. Проте, забігаючи наперед, скажу, що цього разу вони таки мали спільну думку — люб’язно погодилися зустрітися, почаркуватися й потеревенити за обіднім столом.

До речі, про стіл. Сервірувавши його і виставивши всі припаси, зненацька задумався. Може, доречніше використовувати одноразовий посуд? Або взагалі гумовий? Бо раптом затяті опоненти почнуть сперечатися, лаятися, а далі взагалі нагадуватимуть отого персонажа з анекдоту: «Бійку замовляли?» А оскільки під рукою цього разу не буде держаків від прапорів, мегафонів тощо, мабуть, почнуть відстоювати свою думку не тільки салатами, а й тарілками та пляшками. Вже мовчу про ножі...

Моя миротворча місія вдалася на славу! Запрошені були єдиними, як ніколи. Зокрема спиртне за чужий рахунок (тобто за мій) пили нарівні й без зайвих церемоній і припрошень. Щоправда, деякі розбіжності стосувалися тільки вибору страв: Щука налягала на курку, Лебідь наминав рибу, а Рак апетитно хрумтів овочами. Загалом же вони поводилися, немов найближчі родичі: мило патякали на всі теми, жартували, сипали старими й не дуже анекдотами, а на прощання дружно співали народних і шансонних пісень і навіть обнімалися. А «контрольне» пиво взагалі пили, як найрідніші брати-близнюки.

Передбачливо найнятий викидайло голосно позіхав, а я тихенько радів, що таки нарешті вдалося здружити політичних недругів. Утім, не так сталося, як гадалося. За тиждень на міській площі відбулася чергова політична акція, й опоненти знову постали у всій своїй красі. Лебідь ледь не охрип, коли шпетив на всі заставки Рака, а той у відповідь гарчав у мегафон таке, що хоч вуха затуляй. Щука також часу не гаяла — спершу кільканадцять разів назвала Лебедя і Рака запроданцями, а потім звинуватила їх в усіх інших смертних гріхах. А після сварки вони насамкінець влаштували ще й купу-малу біля імпровізованої трибуни, яку розтрощили вщент.

Аби не потрапити під гарячу руку недавніх «близнят» і «нерозлийпиво», поспілкувався з кожним із них і спробував присоромити вже через кілька днів.

— Нічого особливого, старий, — промимрив Лебідь. — Така в нас робота...

— Тю! — аж трохи обурився Рак. — А що, нам привселюдно цілуватися? Подумаєш! Ну, погарячкували трохи. Та треба ж якось на хліб заробляти.

А Щука, схоже, недарма тоді налягала на курку, бо тепер дуже нагадувала хитру лисичку.

— Політика, як відомо, річ дуже тонка, — манірно зітхала вона в слухавку. А потім враз немов відрізала: — І взагалі, ви все не так зрозуміли.

Однак збагнув я відтоді найголовніше: виявляється, хоч скільки Лебедя, Рака, Щуку та їм подібних політичних персон годуй за спільним столом і намагайся об’єднати, вони все одно кожен в інший бік дивляться. Тобто мерщій заглядають до гаманців, з яких фінансуються їхні партії і партійки. А «така робота» полягає в тому, аби не гуртувати людей, а навпаки, розпорошувати їх по політичних силах, а потім зіштовхувати лобами на мітингах та інших подібних акціях. Певна річ, за цих умов про об’єднання й про те, аби разом робити спільну справу, навіть не йдеться. А навіщо? Бо як тоді горопахам заробляти на хліб, якщо зникне ота робота — чубитися з опонентами і обіцяти золоті гори наївному електорату? Невже доведеться впрягатися і спільно тягнути воза в потрібному напрямку? Немає дурних...