Після важких боїв поблизу Пісків під Донецьком, на Запоріжжі, у Вугледарі та Бахмуті до виконання обов’язків у ТЦК та СП після тяжкого поранення 26-річний танкіст Олександр продовжує службу у Збройних силах України.

Навичок набув у боях

У ЗСУ Олександр прийшов на самому початку повномасштабного вторгнення — у березні 2022 року. Досить відповідально з’явився за повісткою до того самого Самарського районного ТЦК та СП у Дніпрі, в якому тепер проходить службу.

«На той момент мені було 23 роки, нині вже 26. Тоді я щойно закінчив інститут, де була військова кафедра. Отримав первинне офіцерське звання — молодший лейтенант.

У ТЦК мені чітко сказали: «Ти офіцер, танкіст, командир танка — в тобі є потреба, а тому збирайся», — розповідає військовий.

Тож наступного дня Олександр відбув до Львова, де пройшов досить інтенсивну підготовку при Національній академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Навчання на командира танка тривало півтора місяця. Порівнюючи колишнє навчання на військовій кафедрі, яке тривало впродовж двох років раз на тиждень і короткотерміновий інтенсив в академії, танкіст упевнено віддає перевагу підготовці у НАСВ. Там, наголошує він, захисників України вчили дуже добре і цілком конкретних прикладних речей, які потім знадобилися на полі бою.

«В академії Сухопутних військ, правду кажучи, я значно більше отримав, тому що нас конкретно навчали і завжди говорили: «Хлопці, вчіться, тому що все це вам потрібне і невдовзі знадобиться. Бо вже за кілька тижнів поїдете на передову, де будете лоб в лоб битися зі справжнім ворогом», — каже офіцер.

Так і виявилось: чого їх наполегливо навчали, те бійцям і знадобилося. «Ворон» проходив підготовку на танках Т-64, Т-72 і Т-64БМ «Булат», а ось воювати йому випало на Т-72. Проте ці танки, розповідає військовий, дуже схожі між собою, а наявні відмінності, виявляється, не надто складно засвоїти.

І, щойно похваливши підготовку в Національній академії, зауважує, що, однак, основні навички сформувалися безпосередньо під час виконання бойових завдань. Саме тоді офіцер-танкіст застосував на практиці набуті раніше знання і побачив, що саме з вивченого справді працює на сучасному полі бою, а що вже застаріло.

«Відразу після випуску мене забрали до 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади в танковий батальйон. Командир дав три дні на прийняття посади. Це був дуже напружений час — росіяни постійно штурмували, з усіх щілин на нас лізли. Ось тоді я прийняв три танки і посаду командира танкового взводу», — пригадує Олександр.

Тоді «Ворон», звісно, також був командиром танка і виконував бойові завдання разом зі своїм екіпажем. Воювати випало на донецькому напрямку поблизу селища Піски. У підпорядкування юний командир взводу отримав досвідчених танкістів, з якими молодому офіцерові попервах було непросто.

«Усі ці мужики вже бувалі, прожжонні, бойові. Мені, звісно, як молодому офіцерові було спочатку непросто ними командувати, бо всі вони вже понюхали пороху, воювали, побували в різних ситуаціях. Мої підлеглі служили з 2016—2017 років — і тут я прийшов, хлопець без досвіду після військової кафедри», — усміхається танкіст.

Далі так сталося, що повагу старших бійців «Ворон» здобув після перших боїв під Пісками, де наші танкісти били ворога майже три місяці. Восени їх відвели на відновлення у Дніпропетровську область, а потім перекинули на Запоріжжя. Згодом, із січня 2023 року, Олександр із побратимами воював під Вугледаром на Донеччині. 

«Орки» тоді дуже сильно штурмували. На позиції стояла 72 окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців, а нас перевели їй на підмогу. Ми там дуже добре спрацювалися з піхотою. Це надзвичайно важливо — налагодити таку взаємодію, щоб піхота розуміла, як співпрацювати з приданими танками», — розповідає «Ворон».

Заодно Олександр пояснює, що злагоджена взаємодія, на жаль, вдавалася не завжди, але саме у Вугледарі із 72 бригадою все склалося майже досконало. І піхотинці, і самі танкісти були надзвичайно задоволені підсумками налагоджених спільних дій.

«Тоді ми дуже добре спрацювалися з піхотою, просто-таки найкраще. Наприклад, ми знаємо, що в будинку засіли кляті загарбники. Я під’їжджаю і вкладаю в їхнє укриття один за одним 22 снаряди. Потім відкочуюсь, а наша піхота миттю туди забігає і зачищає все, що там лишилося», — пояснює він.

Українська піхота завдяки такій тактиці успішно просувалася вперед, зачищала місцевість від ворога і фактично не мала втрат убитими. Піхотинці були тоді надзвичайно вдячні танкістам, а ті дуже задоволені своєю роботою.

Непритомного танкіста викинуло з башти

Наступним на бойовому шляху «Ворона» став Бахмут. Там у березні 2023 року було надзвичайно важко, адже крім звичної артилерії окупанти почали масово застосовувати ПТУРи (протитанкові керовані ракети) і настирно полювати на українські танки, які створювали їм багато проблем.

«У Бахмуті специфічний рельєф через перепади висот, тому артилерії там важко влучити в танк. Але в росіян було дуже багато ПТУРів. Щойно ми виїжджали, вони били в танк по кілька разів. Рятувала броня і динамічний захист. Однак гарантованого стовідсоткового захисту вони не давали», — зітхає офіцер.

Саме ПТУР став причиною важкого поранення Олек сандра в бою в передмісті Бахмута в селі Григорівка. Тоді наші танкісти не дозволяли ворогові просунутися й охопити місто в кліщі, постійно обстрілюючи ворожих штурмовиків і не даючи їм змоги закріпитися в найближчих посадках.

«Ми саме проріджували посадку вогнем і поступово відкочувалися назад. З двох боків нас доволі щільно прикривали дерева, і тому «оркам» просто пощастило вдарити ПТУРом нам у башту. Динамічний захист, звичайно, відбив удар, але ми з навідником знепритомніли від потужного вибуху», — пригадує «Ворон».

Коли Олександр прийшов до тями, то спробував вибратися через люк назовні. Саме в цей момент механік-водій, який менше постраждав від влучання ПТУРа, різко розвернув бойову машину, а командира ривком викинуло з башти.

«Він танк розвернув, дав по газах, і в цей момент мене викинуло з башти. Я клубком скотився на землю. Оговтався і бачу, що вороги всього метрів за 300. Думаю: «Ну все, гаплик мені!» Діватися нікуди: довелося бігти до своїх услід за танком. Обличчя в мене в червоній юшці, все розбите, пальцями зуби збираю... Найбільше тоді боявся, що свої ж застрелять. Вони зразу на мене автомати спрямували, але потім побачили мій чорний комбез, українські прапори на рукавах, які мене і врятували. Кажу їм: «Я танкіст, командир танка, з башти викинуло!» Тоді вже хлопці все зрозуміли, посадили в машину, евакуювали. Спочатку до машини швидкої допомоги, потім у стабілізаційний пункт», — згадує він. 

За словами танкіста, в нього все обличчя було в крові, кров заливавала очі. У роті взагалі місиво — зуби, кров. Каже, він ніколи так не радів, як тоді, коли побачив… операційний стіл. Та щойно хірург поклав на нього хлопця, він знепритомнів. А коли трохи отямився, каже, відчув, як щось роблять з обличчям: ріжуть, шиють. Виявляється, обличчя потерпілого потім буквально по шматочках збирали. Дуже добре все зробили у Дніпрі, досить вправний хірург наклав на голову аж 16 швів. А на місце, з якого дістали уламок, наклали вісім швів.

«Потім ще треба було оперувати ніс, бо мені його також пробило і кістка наскрізь стирчала. Це вже в Києві робили, де остаточно мене залатали. Лікарі казали, що я в сорочці народився, бо якби уламок влучив трохи вище, шансів урятуватися вже не було б. А так мене прооперували і врятували. Щоправда, ще й з очима виникли серйозні проблеми: почалося відшарування сітківки через вибух, струс і контузію. Із цим також довелося давати раду. Наслідки всього цього я тепер відчуваю постійно, хоч лікарі зробили все можливе, адже дуже старалися. Велика їм усім вдячність», — каже «Ворон».

Після лікування та реабілітації Олександр пройшов ВЛК, його визнали придатним до служби в тилових частинах, підрозділах забезпечення і ТЦК та СП. Тож у вересні 2023 року офіцера перевели до Самарського районного ТЦК та СП, в якому його самого колись мобілізували.

«Відтоді служу тут. Був командиром взводу охорони, потім офіцером відділення військового обліку, відповідав за бронювання солдатів та сержантів запасу. Одне слово, виконую накази згідно з посадовими обов’язками» — розповідає офіцер.

Військовий пильно стежить за фронтом і змінами, що там відбуваються. Особливо цікавить його місце в сучасному бою танків і те, як змінилась їхня роль з поширенням дешевих FPV дронів-камікадзе та бомберів.

«Нині, умовно кажучи, дрон за 300—500 доларів може спалити танк, який коштує мільйон. Пілоти навчилися надзвичайно точно бити по техніці, цілячи в найвразливіші місця, — моторний відсік, під башту. Допомагають захисні решітки і сітки, але головне — розуміти, як застосовувати танк у таких умовах, щоб він міг ефективно виконувати бойове завдання», — переконаний «Ворон».

Ще одна важлива тема, над якою розмірковує Олександр, — завдання територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки з мобілізації громадян України для відсічі ворожій армії. Виконуючи накази в межах посадових обов’язків, він розуміє, що зокрема і від його ефективної служби залежить оборона країни.

«Потрібно мотивувати людей відповідально ставитися до своїх громадянських обов’язків. Слід використовувати різні чинники: це і роз’яснювальна робота, і матеріальне заохочення також важливе. Бо служба ця важка, а на бойових і небезпечна. Тому люди мають відчувати, що держава про них дбає і надає всебічну підтримку. Останнім часом ми бачимо багато корисних нововведень, які істотно полегшують роботу працівників ТЦК та СП. Наприклад, переведення паперового документообігу в цифровий формат. Або нещодавні зміни щодо відстрочок від мобілізації для тих, хто все одно не піде служити, — оформлення через Резерв+, автоматичне продовження без необхідності відвідувати ТЦК. Думаю, залучення ЦНАПів до роботи з тими категоріями населення, які мають право на відстрочку, також матиме успіх», — підсумовує військовослужбовець.