СИРІТСТВО

Перше "Дитяче містечко" з'явилося на Харківщині

Щоб не заблукати в пошуках нового містечка з підбадьорливою назвою Відрадне, на Білгородському шосе у Харкові стоїть покажчик, який спрямовує всіх бажаючих відвідати дітей до Лісопарку. Саме тут, по сусідству з дитячим табором "Лісова казка", на чудовій розлогій галявині в оточенні вікових дубів розмістилося красиве "родинне гніздо". До нього входять фруктовий сад, ігровий майданчик, майстерня та три двоповерхові будиночки котеджного типу, в яких усе наближено до сімейної обстановки: на першому поверсі - вмебльовані кухні, побутові кімнати та зали для ігор і відпочинку, на другому - затишні спальні. Кожен котедж розрахований на десять вихованців. До школи їх возить автобус.

- Сподіваємося, це тимчасово, - говорить президент Харківського обласного благодійного фонду "Соціальна служба допомоги" Андрій Андрієнко, який люб'язно погодився показати дитяче містечко. - Ми плануємо побудувати у Відрадному ще два котеджі та школу зі спортзалом.

Витоки ідеї

За словами Андрія Анатолійовича, Відрадне - це лише один із проектів Соціальної служби допомоги. Загалом їхня благодійна громадська організація, яка з 1996 року проводить соціальну роботу, надає всебічну допомогу незахищеним верствам населення Харкова та Харківської області. Програми фонду охоплюють, крім дітей, ще й людей похилого віку, мігрантів та біженців. Найпопулярніші дитячі програми - благодійна їдальня для безпритульних, центр дитячої творчості та недержавний притулок для сиріт, заснований у листопаді 1997 року. На той час він був єдиний у Харкові. Пізніше його реорганізували у дитячий навчально-виховний комплекс-інтернат, який став домівкою для 40 дітей від 3 до 16 років. І хоча благодійникам вдалося тоді максимально наблизити інтернатну обстановку до домашньої, вони розуміли, що цього для знедолених дітей недостатньо. Бо інтернат, хай навіть і нечисленний, розміщувався в типовому будинку дитячого садка, з великими спальнями та просторими кімнатами, в яких недоступним для дітей було навіть елементарне людське бажання - залишитись на самоті. Тоді й народилася ідея побудувати для своїх вихованців дитяче містечко, де сиротам могли б дати те, що мають інші діти.

На моє зауваження, що схожий принцип сповідує у своїй діяльності "Кіндердорф СОС", Андрій Андрієнко відповів: "У наших проектів корені справді австрійські, але підходи до їх втілення різні". І пояснив:

- У них будується дитяче село на 12-15 будинків, кожен з яких розрахований на шість-сім дітей. Головну роль у домі відіграє мама, і вже навколо неї створюється сім'я. Її робота - це і покликання, й професія. На роль мами за конкурсом добирають самотніх жінок, готових віддати свою любов знедоленим дітям. Перед тим, як очолити сім'ю, мами-виховательки проходять ретельний відбір і необхідне навчання. Як правило, в такому селі виховуються діти різного віку, рідних братів та сестер при прийомі до нього ніколи не розділяють.

Окрім того, що кожна сім'я проживає в затишному окремому будинку, їй виділяється ще й певний бюджет, яким спільно розпоряджаються мама і діти. Тобто вони завжди радяться між собою, на що витрачати гроші. По господарству пораються також разом: готують обіди, прибирають житло, перуть і прасують одяг. Роблять усе самі, як у звичайній сім'ї. Одне слово, дитяче село - це не просто комплекс будівель для постійного проживання вихованців і мам-виховательок, - це насамперед суспільство однодумців. У нашому дитячому містечку ми також намагаємося наблизити проживання вихованців до сімейного типу, але у нас немає мами. Їхню роль на себе взяли вихователі.

Є в цих проектах ще одна відмінність: діти, які залишають інтернат, продовжують жити в соціальному гуртожитку.

Слідами Антона Макаренка

Цікаво, чи знають автори проекту "Кіндердорф СОС" хоча б щось про нашу Куряжську колонію безпритульників та її засновника Антона Макаренка? Схоже, що автор ідеї "кіндердорфа" австрійський гуманіст Герман Гмайнер, який заснував 1949 року в тірольському містечку Імст дитяче село для сиріт, котрі втратили батьків у роки Другої світової війни, пішов шляхом нашого педагога-новатора, але значно випередив його. Він "глобалізував" ідею дитячих колоній і заснував потужну міжнародну благодійну систему SOS Kіnderdorf Іnternatіonal, яка розрослася селами-притулками по всій Європі і сьогодні завдяки численним спонсорам продовжує надавати допомогу сиротам. Кожне створене дитяче село - це особливий гуманний тип дитбудинку з родинним вихованням, де дітям прищеплюють загальнолюдські етичні цінності та культурні традиції кожної конкретної країни поза рамками певної релігії. Тож після смерті Гмайнера в 1986 році його не випадково назвали "людиною століття". Справу засновника "Кіндердорф СОС" підхопив колишній вихованець дитячого села в Імсті Гельмут Кутін, якому заснована його вчителем система також допомогла піднятися на ноги, одержати вищу освіту й стати колегою і соратником Германа Гмайнера. Сьогодні у світі налічується понад 2000 різних установ СОС.

- Хоча в тій самій Австрії зараз у дитячих селах проживає лише шоста частина дітей, позбавлених батьківської опіки, а решта перебуває в інших типах дитячих будинків, гмайнерівська модель зробила свій вплив на дитячі сирітські установи. В Європі, наприклад, уже не побачиш величезних спалень, не зустрінеш залів-їдалень. У всіх австрійських інтернатних установах дітей розташовують у кімнатах, схожих на звичайні квартири, - каже Андрій Андрієнко.

Сам Герман Гмайнер, закладаючи фундамент першого дитячого села в містечку Імст, загадав: якщо на його батьківщині з'являться хоча б три села СОС, значить, його життя було прожите не даремно. Відтоді минуло понад півстоліття, недержавні освітні установи для дітей, що залишилися без піклування батьків, існують вже у 133 країнах світу, в тому числі й в Україні. Перше з них відкрилося в Броварах під Києвом.

Пристань надії поки у мріях

Задумку створити дитяче село або хутір (вже придумали і назву - Пристань надії), де можна було б реалізувати вітчизняну модель довготривалого виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених сім'ї, вже не один рік виношує мати-вихователька дитячого сімейного будинку Тамара Май, що проживає в селищі Коротичі на Харківщині. Цю жінку, яка виростила, крім власних, 26 чужих дітей (і зараз з нею мешкають п'ятеро хлопчиків), по праву називають слобожанською роменською Мадонною. Всі без винятку її вихованці стали добропорядними громадянами: добрими і люблячими мамами й татами, хорошими спеціалістами у різних сферах - педагогами, аграріями, професійними захисниками Вітчизни.

- Діти і після повноліття залишаються для опікуна рідними людьми: якась біда чи проблема, вони приходять до матері, яка їх виховала, - говорить Тамара Май. - І завжди знаходять підтримку. Як справжня мати, прагну, щоб у кожного з моїх дітей був не лише батьківський, а й власний дім, який би став для них міцною фортецею - чекав і захищав від негараздів.

Тамара Миколаївна погоджується, що облаштування дитячих містечок СОС - хороший світовий досвід. Але ж Україна - не Америка і поки не Європа. То хто ж, як не українські матері, які не на словах, а справою довели, що вміють і можуть виховувати порядних людей, знає, що сьогодні потрібно їхнім дітям.

- От, наприклад, у наших Коротичах вдень зі свічкою не знайдеш чоловіка, який уміє забити цвях, - каже Тамара Миколаївна. - А раніше тут було стільки умільців -столярів, ковалів, пічників. У дитячому селі "по-майськи" дітей би навчали потрібним ремеслам...
Прості та зрозумілі й інші аргументи Тамари Май, якими вона переконує дати їй можливість побудувати сирітське селище не в місті, а саме в селі, якому сьогодні вкрай бракує кваліфікованих рук. Вона категорично виступає проти обмеження віку матерів-вихователів дитячих сімейних будинків: каже, саме на жіночих плечах старшого віку трималось і тримається зараз українське село. Тож давно час поміняти наше законодавство в цьому пункті.

Зарубіжний досвід обділяє, на думку жінки, і дітей з вадами розвитку - їх у дитячі села СОС приймають лише якщо є можливість надавати їм кваліфіковану медичну допомогу. Пані Тамара не лише виростила багато таких сиріт, а й успішно адаптувала їх до дорослого життя. Вона переконана, що її напрацьований досвід може згодитися багатьом українським матерям. І нарешті, Тамара Миколаївна прагне і знає, як збудувати дитяче село на своїй землі без жодної державної копійки, лише просить не заважати їй разом з чудовим зарубіжним досвідом впроваджувати і свій - на благо дітям.