Упокорення татар розоренням

235 РОКІВ ПРИЄДНАННЯ КРИМУ ДО РОСІЇ

ПАРАЛЕЛІ. Окупувавши Крим під прикриттям відновлення влади легітимного хана Шагін-Гірея, Катерина ІІ 25 грудня 1782 року в листі Потьомкіну відверто написала про свою волю «на привласнення півострова і приєднання до Російської імперії».

14 квітня 1783 року останній кримськотатарський правитель Криму зрікся влади, а 19 квітня вінценосна блудниця підписала секретний маніфест «Про прийняття півострова Кримського, Тамані і всієї Кубанської сторони під Російську державу». Цей документ офіційно оприлюднено лише 9 липня 1783 року, коли у Криму розпочалося насильницьке приведення кримських татар до присяги на вірність імператриці. Новим громадянам Росії обіцяли однакові з усіма права та збереження «природної віри, майна, храмів».

Насправді, як відверто сказано в одному з листів Потьомкіна полюбовниці-імператриці, «цей півострів ще буде ліпшим у всьому, якщо ми позбудемося татар». 

У підсумку після приєднання Криму до Росії загинули або змушені були емігрувати до Туреччини три чверті всіх кримських татар. Це призвело до перетворення квітучого півострова на випалену сонцем пустелю з провінційними російськими містами на місці стародавніх поселень, вік яких чомусь досі обчислюють від «заснування Катериною ІІ».

75 РОКІВ ТРАГЕДІЇ СЕЛА КРАСНИЙ САД

Перший сполох міжетнічної різанини

ПОГЛЯД. Мало хто з польських шовіністів заперечує, що у довоєнній Польщі українці зазнавали численних утисків за національною ознакою. Однак стверджують, що давні образи не могли спровокувати кривавого протистояння аж через чотири роки після загибелі Другої Речі Посполитої. Отож, мовляв, у ньому винні бандерівці, через агітацію яких українці «із сокирами і ножами пішли різати своїх сусідів-поляків».

Насправді у 1943 році не лише Волинь, а все Полісся запалало від вогню знищених сіл і спровокованих цим кривавих подій. Радянські історики, розповідаючи про масовий партизанський рух на підконтрольних ворогу територіях, який нібито розпочався з перших днів окупації, лукаво видавали бажане за істину. Улітку 1942 року малинські підпільники, наслухавшись передач радянського радіо, марно намагалися відшукати партизанів у лісах Житомирщини та змушені були створити власний загін «народних месників».

Лише навесні 1943 року жорстока політика гітлерівських окупантів нарешті довела місцеве населення до озлоблення і спонукала масово вступати до цього нечисленних загонів радянських партизанів і УПА. І якщо на Чернігівщині 2 березня 1943 року понад 7 тисяч жителів містечка Корюківка знищили німецькі й угорські карателі, то на Волині аналогічні акції були на совісті гітлерівців та поляків.

Саме останні становили більшість серед чиновників цивільної окупаційної адміністрації й у загонах поліції, сформованих з місцевих колабораціоністів. У гебітскомісаріатах, що діяли в Західній Україні, 60—80 працівників були етнічними поляками, частка яких серед місцевого населення не перевищувала 16% навіть із зарахуванням до них українців римо-католицької віри.

Отож цілком закономірно, що коли на Наддніпрянщині вилучення продовольства, відправлення молоді до Німеччини, каральні акції сприймали як насилля з боку гітлерівців, то на Волині народний гнів великою мірою був спрямований проти одягнених у чужинські мундири поляків та їхніх одноплемінників із цивільних органів німецької окупаційної влади. Ця ненависть не була безпідставною, що засвідчує трагедія села Красний Сад нині Горохівського району Волинської області.

19 квітня 1943 року населений пункт оточили карателі, які, попри німецьку уніформу, розмовляли польською мовою. У перший день передвеликоднього тижня мученицькою смертю загинули 103 особи зі 116 місцевих мешканців. 104-ю жертвою став українець із сусіднього села, який випадково опинився у приреченому на знищення Красному Саду.

У сильніших чоловіків і жінок карателі стріляли, а малих дітей і безпомічних старих кололи багнетами і вилами, розбивали голови ударами прикладів, як учинили з дев’ятимісячним немовлям. Це відбувалося за кілька місяців до подій, які у Польщі називають Волинською різаниною, нібито без жодних причин вчиненою кровожерливими українцями-різунами проти добрих сусідів-поляків.

Однією з випадково вцілілих жителів Красного Саду стала на той час 33-річна українка Надія Новосад, яка із п’ятирічним сином уранці 19 квітня 1943 року пішла у сусіднє село Скірче на фільварок перебирати картоплю. За нею послали вбивць, але її встиг попередити сусід-католик, який, ризикуючи власним життям, верхи на коні прискакав раніше за карателів. Ось такий штрих до українсько-польських відносин, які аж ніяк не вкладаються в чорно-білу картину звірств одних і абсолютної невинуватості інших.

Про знищений поляками Красний Сад ні словом не згадували за часів СРСР, хоч про спалену поліцаями родом з Наддніпрянщини і німецькими карателями 22 березня 1943 року білоруську Хатинь із 149 жителями знав весь неозорий СРСР. Так само було забуто трагедію оспіваного Уласом Самчуком Дерманя, де на кутку Залужжя 30 травня 1943 року німці і поляки-поліцаї вбили 75 українців.

На наш гріх і сором, трагічна доля винищених українських сіл досі залишається недослідженою цілиною, що слугує поживним ґрунтом для свідомих перекручувань історії й навіть відвертої брехні. За даними дослідників з Польщі Семашків, у Володарськ-Волинському районі від рук поляків загинули 80 українців. А волинський краєзнавець Ярослав Царук встановив прізвища 1244 загиблих із загалом 1454 жертв тих, хто досі просторікує про безпричинність і неспівмірність реакції українців на їхнє винищення.

75 РОКІВ ПОВСТАННЮ ВАРШАВСЬКОГО ГЕТТО

Врятована честь народу-мученика

ТРАГЕДІЯ. Той, хто звинувачує євреїв у боягузтві й покірності, бо вони, мовляв, без жодного спротиву йшли на розстріли до Бабиного Яру і його численних аналогів та мовчки гинули в таборах смерті, має насамперед подивитися на власний народ. Ідеться не лише про українців, бо в організованих Сталіним і Гітлером Голодомору і Голокосту чимало спільного. Фактично всі народи підкорених гітлерівцями країн тою чи іншою мірою виявляли цілком зрозуміле бажання врятуватися ціною поступок ворогові — чи то виробництво танків для вермахту чеськими військовими заводами, чи то маріонетковий режим Віші у формально не окупованій частині Франції.

Отож майже півмільйона євреїв Варшави, які опинилися за стінами офіційно створеного 16 жовтня 1940 року гетто, так само винні в цьому, як мільйон варшав’ян інших національностей, змушених мовчки спостерігати за знущаннями гітлерівців із представників юдеїв. Однак цього не скажеш про СРСР, який тоді ще був союзником і другом Третього рейху.

За перші півтора року існування Варшавського гетто, яке займало 4,5% території міста, в ньому від голоду й холоду вимерло 100 тисяч жителів. Із 22 липня 1942 року нацисти почали масово відправляти євреїв у табори смерті, хоч приреченим розповідали, що вони буцімто їдуть на нові місця поселення.

До квітня 1943 року в гетто залишилось не більш як 60 тисяч жителів, які вже усвідомили, що в них є лише дві можливості: загинути безпорадними жертвами в таборі смерті або полягти в безнадійному бою з ворогом.

Один з учасників повстання заявив про це з усією прямотою: «Ми не рятуємо себе. Із нас ніхто не виживе. Ми хочемо врятувати честь народу».

18 січня 1943 року спроба гітлерівців відправити з варшавського гетто в табори смерті 16 тисяч євреїв наштовхнулася на збройний опір. Намагання окупантів «відновити порядок» виявилися безрезультатними, що спонукало нацистів до повномасштабного штурму, який розпочався о третій годині ночі 19 квітня, коли євреї відзначали Пасху.

Запеклий спротив повстанців окупантам вдалося здолати аж 16 травня. Озброєні у кращому разі пістолетами і пляшками із саморобною запалювальною сумішшю герої майже місяць протистояли понад 3 тисячам карателів, тактика дій яких зводилася до підпалу будинків та їх розстрілів артилерією. Фактично відбувалося планомірне знищення будівель гетто, якому його захисники могли протиставити лише суто партизанські методи, завдаючи несподіваних і відчайдушних ударів і пробираючись для диверсій у тил ворога підземними ходами міських комунікацій.

Повстання у варшавському гетто було приречене на поразку. Однак спротив героїв міг бути довшим, а завдані ворогові втрати більшими, якби польське підпілля надало єврейським повстанцям ефективну допомогу хоч зброєю.

Видатний дослідник Голокосту ізраїльський історик Єгуда Бауер згадує наказ підпільної Армії Крайової про знищення в Польщі єврейських партизанських загонів як нібито бандитських, що заради харчів грабують місцеве населення. До речі, так само чинили з євреями, які шукали прихистку в лісах, радянські партизани під командуванням чекіста Медведєва, який виправдовував це вимогами абсолютної секретності дислокації свого загону.

Це малоприємні сторінки історії, але без них не буде ні правди, ні взаємного прощення, ні покаяння, якого чомусь вимагають лише від українців, хоч саме в УПА воювали чимало врятованих від смерті євреїв.

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ЄФРЕМОВА

Повернення часу Бика

ПОСТАТЬ. Видатного геолога, палеонтолога і відомого всьому світові письменника-фантаста Івана Єфремова вважають росіянином. Однак дитинство і юність майбутнього науковця й літератора пройшли в Україні, де він опинився шестирічним і вже підлітком переїхав у Петроград. Саме на нашій землі сформувався світогляд митця, творчість якого унікальна для літератури часів СРСР.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»). Ілюстрації надав автор