Учора з’явилася інформація, що близько десятка циганських сімей утвореним правоохоронцями коридором безпеки мали вивезти своє майно і покинути Лощинівку. Однак згодом керівник поліції Одещини Георгій Лорткіпанідзе зазначив, що операція поки  що  припиняється. Це село на півдні Одещини вже кілька днів не сходить з перших шпальт у новинах через трагедію, що сталася тут минулої суботи і дала поштовх до масових заворушень.  Стисло нагадаємо перебіг подій. 27 серпня, у суботу, в Лощинівці, що в Ізмаїльському районі, нелюд з∂валтував і по-звірячому вбив 9-річну Ангеліну. Після того, як за підозрою у скоєнні злочину був затриманий 20-річний циган — мешканець цього села — розлючені селяни почали громити циганські оселі. На щастя, людей у тих будинках під час заворушень уже не було, тож постраждало лише майно. Пожежники не дали розгулятися й червоному півню, якого бралися пускати селяни.

Спинити погром вдалося тільки після компромісного рішення, яке передбачало виселення усіх циганських сімей із села. На це селяни пристали під час проведеного у неділю сходу громади. З такою розв’язкою погодилися лідери ромської громади в Ізмаїлі на перемовинах з районною владою.

Реакція на ці події доволі розмаїта. Ні, виправдовувати вбивцю ніхто не береться. Зауваження про те, що батьки були неідеальними і щось недопильнували, відкидаю одразу. По-перше, жодних свідчень про неблагополучність немає, по-друге,  нічого в їхній поведінці не було такого, щоб бодай на йоту пом’якшило провину вбивці-садиста.

Мені особисто важко уявити кару, яка була б надто жорстокою для потвори, що вчинила таке з дитиною. Втім, жодне покарання не може бути без суду і вироку. І тут   не хотілося б забігати наперед — хай що там  кажуть про високу ймовірність того, що саме затриманий і є злочинцем.

А ось про те, що вчинили селяни, говорять по-різному. Хтось захоплюється діями селян, котрі наважилися самотужки захистити себе і своїх дітей від небезпеки. Навіть в мас-медіа часто замість терміна «погром» вживають «бунт» або навіть «повстання».

Інші обурюються примусовим виселенням людей, напряму до злочину не причетних. Вживають навіть слово «геноцид» — у нього, мовляв, вписується і примусове виселення. Особливо підкреслюють, що акцію виконують за участі влади.

Втім, коли  йдеться про мотиви влади, то виселення циганів з Лощинівки має вигляд не депортації, а радше евакуації, зумовленої, крім іншого, і міркуваннями безпеки для життя самих ромів. Так, це певне розписування у безсиллі, нездатності протиставити щось народному гніву і визнання того, що далеко не все було зроблено для того, щоб його уникнути. Конфлікт бо визрів не раптом.

«Запам’ятай, Шарапов! Покарання без провини не буває!» Не став би абсолютизувати це повчання Гліба Жеглова, проте в нашому випадку воно якраз не позбавлене сенсу. Цигани Лощинівки, гадаю, потрапили під удар не  тому, що у їхньому середовищі, за поточною і наразі єдиною версією, знайшовся недолюдок, що замучив дитину. В одеській Бессарабії вже віками мешкає чимало різних  етнічних спільнот. Напевне, траплялися випадки, коли молдованин вбивав болгарина чи росіянин — гагауза. Або навпаки. Втім, не пригадую і з історії не знаю випадків, коли б це призводило до міжнаціональних конфліктів. Натомість можу пригадати інцидент у Петрівці Іванівського району (це вже північ Одещини), коли вбивство 17-річного юнака призвело до погрому, спрямованого проти місцевих циганів. Це сталося 2002-го.

На початку 1990-х у циганський погром переросла побутова бійка в Татарбунарах (знову ж таки — Бессарабія). Мешканці Лощинівки під час напівстихійних зборів говорили про те, що десяток циганських сімей,  котрі оселилися в селі років зо три тому, постійно порушували спокій місцевих жителів. Цим сусідам закидають шахрайство, грабунки та торгівлю наркотиками. Звіряче вбивство дитини  вже переповнило чашу терпіння. Селяни кажуть, що неодноразово зверталися зі скаргами до правоохоронців, однак належного реагування від них так і не дочекалися. Тож під час заворушень гнів людей ледь не перекинувся й на поліцейських — стримали старші і розсудливіші.

Загалом у лощинівському конфлікті схильний вбачати не  так міжнаціональний конфлікт, як стихійний виступ селян проти певної криміногенної спільноти. Цигани зазнали переслідування не через свої звичаї, мову чи віросповідання. Люди виступили проти того, що хтось грабує, продає наркотики, займається шахрайством. Не тому, що цигани, а тому що робити це не дозволено в Україні нікому. Коли б усіх у тому вчасно переконали правоохоронці, то,  найімовірніше, громаді не довелося б вдаватися до погрому як аргументу. Про те, що проблема, в принципі, не є невирішуваною, може свідчити хоча б досвід одеського Палермо — так промовисто іменують у нас приміське село Корсунці та деякі прилеглі передмістя. У 1990-х тут був епіцентр наркоторгівлі і супутнього бруду із вбивствами включно. Ця виразка робила криміногенним майже все селище Котовського — спальний район із  населенням у третину мільйона. Поступове поліпшення у роботі міліції, зусилля місцевих громад та загальний перехід до більш цивілізованого життя в країні значною мірою  усунули цю проблему. І те, що на межі 2000-х цигани масово полишили Палермо,  —  то, кажуть, міф. Вони  лише переключилися на щось, щонайменше, не таке мерзенне, як те, чим займалися у 1990-ті.