Сказати, що цими днями вся Умань живе передчуттям веселого свята, було б явним перебільшенням. Так, уже за кілька днів, на єврейський Новий рік — Рош Ха-Шана, який нині припадає на 5 вересня, сюди, до святині, на могилу цадика Нахмана, з різних куточків світу приїдуть євреї, що сповідують хасидизм. Ось вони й веселитимуться. Тому що Новий рік, тому що випала нагода зустріти його біля могили свого святого, і тепер цей рік має бути дуже щасливим.
Відгомін чужого свята
Господарі ж на цьому святі життя переважно почуваються чужими: інша віра, інші звичаї, інший світогляд. «Ми як прийшли до церкви — помолилися і тихенько пішли додому. А він стоїть кричить, щоб його бог почув, в нього веселість. Сум в нього, в хасида — гріх. У нас по-іншому», — зауважує заступник міського голови Умані Петро Паєвський. Прочанами він опікується вже четвертий рік, і, на його думку, для міста їхні масові візити стали звичним явищем, що викликає дедалі менше ажіотажу й дедалі більше входить у цивілізовані рамки. І все-таки однозначно відповісти, чи має місто більше переваг, а чи ж клопотів від тої прощі, посадовець не може. Адже понад 20 тисяч гостей для міста, де менш як 90 тисяч жителів, — навантаження неабияке.
Навіть за тиждень до свята хасидська присутність у місті майже не помітна. Лише наближаючись до вулиці Пушкіна, де розташована святиня, можна побачити оголошення про оренду квартир, продубльовані івритом, а самих хасидів — хіба вже біля самої могили.
Вхід у культову споруду вільний. Щоб увійти, маєш лише покрити голову — охоронці готові надати для цього традиційну єврейську кіпу.
Загалом все має цілком пристойний вигляд — як безпосередньо у хасидській святині, так і поряд із нею. Там готуються приймати численних гостей. Завозять товар у крамниці та їдальні, облаштовують тимчасове житло. У цих приготуваннях задіяні й місцеві. Хоча спокушаються таким зиском далеко не всі. «Від них клопотів більше, ніж зарібку», — кажуть про хасидів на рецепції одного з уманських готелів. Тутешніх працівників цілком влаштовує, що прийматимуть вони не екзотичних гостей, а вітчизняних міліціянтів, які мають стежити за порядком під час святкувань. Для цієї справи додатково будуть задіяні 400 правоохоронців. Їм допомагатимуть ще й 12 ізраїльських полісменів.
Порядок — понад усе
Петро Паєвський першочерговим завданням місцевої влади вбачає саме забезпечення порядку: «Уманці в цей період повинні жити комфортно, не відчувати незручностей. Ви приїхали, помолилися, у кого жили — залишили гроші, — спасибі, що приїжджали».
Така ідилія, на жаль дає численні збої. «У сім’ї не без виродка, — бідкається літній хасид-уманець на ім’я Хаім. — Усякі є — і наші, й українці, і приїжджі, які теж роблять проблеми. Я лише благаю Всевишнього, щоб навів лад у цьому святому місці». Каже, що готовий допомогти Богові у цій справі, для чого припас замашну биту. Скаржиться, що наша міліція, маючи неофіційну вказівку «не чіпати», надто поблажливо ставиться до приїжджих буянів, що завдає шкоди і жителям міста, і самим прочанам.
Тим часом рада громадських організацій Умані у діях прочан вбачає ледь не цілковите ігнорування законодавства і регулярно проводить збори для обговорення заходів протидії порушенням іноземцями прав уманців. «Уночі співають, галасують, люди нормально спати не можуть», — висуває претензію заступник голови цієї фундації Володимир Гончарук.
При цьому і хасиди, і громадські діячі, які захищають від них городян, так само, як і представники влади, вважають, що за всіх конфліктів вишукувати у них якісь історичні корені безглуздо. Так, під час повстання 1768 року — Коліївщини в Умані вбито тисячі євреїв. Саме на цвинтарі, де поховали жертв тієї різанини, обрав собі останній притулок цадик Нахман.
Хасид Хаім каже, що він, онук рабина, — інтернаціоналіст. Він упевнений, що цадик і його могила — святиня не лише для хасидів: «Це святе місце. Національність значення не має — будь людиною. Він усім допомагає».
Врешті, взаємна терпимість — це не єдиний спосіб взаємодії хасидів з місцевими жителями.
«Уся міліція України мене знає», — каже уманець Руслан. Річ у тім, що він уже років 16 допомагає хасидам порозумітися із місцевими як перекладач з івриту. Мову вивчив, спілкуючись з одним із перших прочан, який з’явився на його порозі разом із двома маленькими синами ще 1994 року. З американським хасидом на ім’я Натан зав’язалися дружні стосунки. Руслан навчив його російської, а він Руслана — івриту. «Я вже 16 років перекладаю, — каже він, — маю багато друзів серед євреїв».
«Если в кране нет воды...»
Цю давню і не надто гречну примовку, що пов’язує проблеми водопостачання з питними потребами семітів, згадали самі хасиди, розповідаючи, як важко з’ясувати, хто, що й кому винен під час вирішення побутових питань. Вода для Умані — болюча проблема. Місто її отримує аж із Білої Церкви, за понад 130 кілометрів. Тут звична практика, коли воду подають лише вранці та ввечері. Хасидам для їхніх відправ вода потрібна цілодобово. За цю розкіш їх змушують платити: за додаткові 24 тисячі кубометрів, що мають надійти у вересні.
Перешкоджає створенню нормальних побутових умов і вітчизняна бізнесова психологія, що спонукає хапати відразу і багато. Хаім обурюється готелем Sha Arei Zion, який уже 8 років стоїть пусткою. Так вийшло, що серед його співвласників опинився один вітчизняний нардеп, який вирішив продати його на квартири — по 51—54 тисячі доларів за однокімнатну. В результаті готель припинив існувати, а житловий будинок так і не з’явився. Об’єкт стоїть замороженим.
Міні-готелі, що споруджуються нині, навряд чи зможуть якісно вирішити проблему комфортного розташування понад 20 тисяч прочан на зовсім невеличкій території. Тож саме зі спорудженням великих готелів заступник міського голови Петро Паєвський пов’язує виведення прощі на цивілізовані рейки. Щоправда, він вважає: станеться це не раніше, як за 10 років. Нині очевидно, що немає сенсу розглядати уманську прощу як потенційну золоту жилу для міста.
Читайте також: Комунізм - лише на міському електротранспорті?
Примарний ріг достатку
За приблизними підрахунками, кожен хасид на прощу витрачає в середньому близько тисячі доларів. Вочевидь, значна частина цієї суми припадає на транспортні витрати. Тож в Умані вони залишають не більш як 3 мільйони доларів. Це їхні витрати на житло та придбані товари і послуги. «У них тут їдальня на 12 тисяч місць, — каже Петро Паєвський, — вони закупили продукти харчування десь на 15 мільйонів гривень, із них половина в — Черкаській області, тільки риби — коропа — купили в Уманському районі на мільйон. Це ж вигідно!» Посадовець каже, що в раціоні хасидів українських продуктів стає дедалі більше.
З усього обороту бюджет отримує 1,7 мільйона гривень, місту з цієї суми перепадає приблизно 800 тисяч, що на тлі 70 мільйонів міського бюджету має вигляд більш ніж скромний. І навіть коли наростити надходження до 3 мільйонів — Петро Паєвський вважає таку цифру реальною, — то й тоді фантазувати про те, що Умань може озолотитися за рахунок прочан зовсім не випадає. Адже основні фінансові потоки тут вже давно контролюють самі хасиди, а про їхні доволі скромні фінансові можливості свідчить заморожене будівництво синагоги на 6 тисяч вірян, яке розпочалося ще у 1990-ті.
Тіньові заробітки окремих уманців на здачі квартир у святому кварталі теж не астрономічні. Кількасот доларів за добу — таки дорого, але це триває всього кілька днів. Тож жодних надприбутків, просто невеличкий даруночок долі. Щоправда, розраховувати на нього може порівняно невелика кількість городян — тисячі зо дві.
І все ж усі щойно згадані, хай і не надто масштабні позитивні моменти в економіці міста і регіону, можуть зробити внесок в організацію цивілізованої прощі, яка була б на радість і гостям, і господарям.
ДОВІДКА «УК»
На погляд брацлавських хасидів, могила Раббі Нахмана — друге за святістю місце після Стіни плачу в Єрусалимі. Цадик (праведник) Нахман, який помер в Умані 1810 року, заповів поховати себе на місцевому єврейському кладовищі — серед могил жертв гайдамацької різанини 1768-го. Його могила відразу стала місцем прощі брацлавських хасидів, і традиція ця тривала до 1920 року. Відновили ж її вже 1988-го. За повір’ям, бажання, висловлене на могилі Цадика, неодмінно збудеться, незалежно від вірування чи національної належності прохача.
Іван ШЕВЧУК,
«Урядовий кур’єр»
(фото автора)
Ми в Google+