Вони були справжніми чоловіками

Осінь 1986 року. Автобус із зміною ліквідаторів аварії на ЧАЕС повертається на базу. Більшість пасажирів жадібно вдивляється у вікна. А там - запустіння, до якого ніяк не звикнути. Тому й тихо в салоні. Дуже тихо. Раптом з однієї сторони всі стрепенулись, ніби втиснулись у шибки. Автобус зупинився. Полем, на якому уже чорніла незібрана пшениця, йшов до струмочка у видолинку табун домашніх гусей. Попереду - величава гусиня. Слідом, скоріше за все, її виводок. Мабуть, під час евакуації господарка забула птицю на гнізді і та тепер у пошуках їжі мандрувала покинутими полями.

Та зустріч ніби блискавкою освітила обличчя ліквідаторів. З стомлено-суворих вони стали радісно-збудженими. Дехто навіть крадькома витирав несподівану сльозу. Люди, які боролися з монстром, що ніс смерть, зустрілись із життям, де кілька місяців його уже не спостерігали. То було потрясіння радістю. В ту мить подумалось: "Як мало і водночас багато потрібно, аби пробудити в людині високі почуття". Про них ніхто не говорив, але тієї миті всі їх переживали. Вони допомагали мужнім людям у важкій роботі.

Цей випадок спливає у пам'яті, коли згадую Василя Івановича Мотрича. Ні, в тому автобусі його не було. І на вахту він не їздив. Ніс її в сусідньому з станцією Поліському районі. Його життя, по-суті, - продовження спалаху величі душі, пережитого ліквідаторами при зустрічі з живими істотами в мертвій зоні, який став щоденним обов'язком. Коли зустрічався з ним, за смутком в очах завжди вловлював іскорки надії. А доводилось йому ой як нелегко. У трагічний післяаварійний період працював керівником райдержадміністрації. Пережив евакуацію, а заодно й руйнацію району, в якому раніше працював секретарем парткому і головою колгоспу. Чим міг, допомагав людям. Захворів. Його теж евакуювали. Згодом Василь Іванович повернувся знову керівником району. Коли зустрів там, не впізнав. Хвороба, клопоти і відчуття безсилля у протистоянні з лихом навалили на його плечі багато років. Спирався на ціпок, бо ноги уже відмовляли.

- Чому повернувся? - перепитав. - Не міг жити без людей, які тут залишились. Я їх знаю, вони мені довіряють. Стосунки тут щирі й правдиві. А побув кілька місяців у столиці - не зміг, задихався. Там стільки фальші, лукавства, недоброзичливості...

Так, біда людей згуртовувала. Небезпечна робота не терпіла подвійної моралі. Хто пройшов горнило Чорнобиля, вийшов звідти із загостреним відчуттям справедливості, обов'язку, людської гідності. І їм важко було пристосуватись до взаємин між людьми за межами Чорнобильської зони. Серед тих, хто у важкі часи підтримував у Поліському районі Київської області людський дух та віру в торжество життя, був і Олександр Дем'янович Гірман. Великий оптиміст, життєлюб, надзвичайно відповідальний в роботі. Тривалий час він редагував районну газету. Звичайно, мав можливість евакуюватись.

Як і Василь Мотрич, не зміг залишити людей, яких вважав рідними. Теж передчасно пішов із життя. Як і його колега по газеті Володимир Кленц - талановитий поет і сатирик. В одному з віршів Володя писав:

Оживають в душі давні рани,
Плачуть болі чорнобильських втрат,
А серця запечалені наші
Б'ють щоденно тривожний набат.

Серця поліщуків, які свідомо жертвували собою заради інших, відійшли у вічність. Вони не лише сприяли гасінню ядерної безпеки, а й вселяли людям віру у торжество справедливості. Власним прикладом.

Сьогодні, згадуючи їх і тисячі інших, мабуть, варто замислитись і над тим, що не лише в екстремальних ситуаціях мають проявлятись найкращі людські риси. Якщо вони домінуватимуть у щоденному житті, то менше буде надзвичайних подій, гасіння яких вимагатиме людських жертв.