Хтось із поетів-фронтовиків сказав, що остання на часі світова бойня нібито спресувала роки. Не даремно ж учасникам Великої Вітчизняної кожен воєнний рік зараховувався за два, бо ніякі, навіть найстрашніші перипетії мирної днини не можна порівняти з тим вогненним горнилом, через яке їм довелося пройти.

Море сліз, горя, поневірянь випало на долю й тих наших громадян, кого історики називають мирним населенням. У гротескно-жорстокому дзеркалі "театру воєнних дій" багато хто з них вимушено був не безстороннім глядачем.

Тому, мабуть, між дітьми війни і нашим поколінням, що побачило світ у перші роки після переможної весни 1945-го, лежить страшна нездоланна безодня, яка не вкладається в прокрустове ложе вислову "трохи старші" - вони доросліші за нас на ціле життя!

…Його голос, вже сивочолого літнього чоловіка, й нині бринить сльозою. Послухаємо разом цю притишену розповідь, що крає серце незагоєною раною дитячих спогадів.

Він народився спекотного серпня 1939-го, тож батька, котрого відразу мобілізували на фронт, майже не пам'ятає. Каже, що залишився лише невловимий запах рук, котрими він, полтавський селянин з діда-прадіда підкидав сина вгору, щиро тішачись, що в родині, де вже підростало дві пшеничнокосі дівчинки, народився майбутній орач.

Коли через місяць мама вдягла чорну хустку, а сусідська бабуся зронила з вуст: "Бідолашні сироти", до страху, який був ще лише за порогом хатини, додалася ще й розпука від розвіяного попелу назавжди втрачених сподівань. Й мій співрозмовник - мале дитя - мимохіть перетворився на єдиного чоловіка в цьому селянському обійсті.

Чорні руки війни поволі підбиралися до обезглавленої родини. Одного дня під час артнальоту кілька німецьких снарядів влучили в їхню хату, спаливши все довкола і залишивши чималу воронку. Богу дякувати, всі тоді були на полі. Наступного дня мати, обливаючись слізьми, умовила сусідку взяти на воза, що прямував на залізничну станцію, де лаштувався останній евакуаційний ешелон, і двійко її дітей. Сина ж так і не спромоглася відірвати від грудей...

Надто зле стало пізньої осені, коли загарбники, що пройшли селом, немов поганська навала, забрали рештки майна, одягу і продуктів, сміючись, знівечили сяк-так зліплену напівземлянку, де тулилися погорільці. Мати застудилася, й щоночі її груди розривав сухий кашель. Жити вони перебралися у воронку, наносивши туди паліччя і якогось шмаття.

Вона вперше прийшла на згарище, де ще теплилося життя, коли дув льодяний вітер і падав колючий сніг. Сіра худа звірина, котра, здається, дивом вбереглася посеред вибухів та вогню, як і нападники, вишукувала свою здобич. Коли ніч своїм рядном накривала землю, вовчиця протяжно вила і її очі хижо блимали в темряві.

Мати, доки було сил, запалювала сухі тріски і кидала з ями грудки землі. Вовчиця відступала, та наступного вечора знову поверталася, й жах безсилля і безвиході ніби зціплював на одне сухе материнське та худеньке дитяче тіла.

…Ця остання пекельна ніч часто приходить в його сни, змушуючи до болю стискувати скроні. Палаюча сухотним жаром матуся, її уривчасте, малозрозуміле марення, тонка, як жовтий лист, рука, що гладить його скуйовджене волосся. Над воронкою з пронизливим виттям нависає звіряча тінь.

Ледь тліюче вогнище зрештою згасло, і водночас світом запанувала тиша, від якої повіяло могильним холодом. Здавалося б, ніщо тепер не захистить маленьку зіщулену людську дитину від хижого звіра. Та вовчиця ще якусь мить постояла, затим повернулася і зникла у пітьмі.

Дивовижно, але більше вона не приходила, хоча воронка аж до кінця війни служила моєму героєві пристанищем. Життя продовжувалося. Пройшовши через пекельні кола сирітства, дитбудинки, не маючи жодної рідної душі (усіх близьких зжерла ненависна війна), він так і не зустрівся у цьому житті зі своїми старшими сестрами…