«Я на Майдані бачила більше, ніж ваша камера»

Ще за годину до початку сеансу перед одеським кінотеатром «Родіна» зібрався чималий натовп — переважно молодь, переважно — з бейджиками 5-го Одеського кінофестивалю, часто — з національною символікою. Прес-показ стрічки Сергія Лозниці «Майдан», що передував національній прем’єрі, викликав неабиякий ажіотаж серед місцевої публіки й тієї, що приїхала на міжнародний кінофорум.

Ніхто не прагнув спекуляції

Режисер не береться сказати, що переважає серед передумов такої зацікавленості з боку публіки — популярність теми чи майстерність його команди, — просто зауважує поєднання цих моментів. «Я не збирався паразитувати на темі, я роблю фільми про те, що мене зачіпає, — сказав Сергій Лозниця на прес-конференції, що відбулася за кілька годин після прес-показу. — Майдан — це подія європейської історії, і ми в цьому пересвідчимося через якийсь час. Гадаю, що фільм Україна сприйме».

З перших хвилин показу воно так і було. Від початку зал і екран, як то кажуть, були на одній хвилі. Перші кадри — люди на площі співають Гімн України — і зал підводиться, дехто з глядачів долучає до хору й свій голос.

Здавалося б, усі передумови для цілковитого фурору. Але вже десь за півгодини від початку сеансу можна було помітити, як у різних куточках зали запалили екранчики смартфонів та інших гаджетів — люди пішли в соціальні мережі, а дехто навіть і фізично покинув залу. Тривалі статичні плани двогодинної стрічки, схоже, не збігалися з уподобаннями публіки, вже давно привченої до кліпової подачі відеоряду.

Втім, на одеській прес-конференції переважали закиди іншого плану.

Чого забракло кіноепосу?

Одна з журналісток назвала стрічку «дуже великим розчаруванням» — «я була на Майдані і бачила набагато більше, ніж ваша камера».

Власне, й не бувши на Майдані, а лише стежачи за новинами тієї пори, можна було побачити значно більше. У фільмі ж, як наполягав хтось із колег, «все важливе залишилося за кадром». І коли український глядач ще якось може відтворити логіку подій, то західному це буде важкувато — «він може не зрозуміти, чому люди кричать про Європу і палять будинки та руйнують усе довкола». Журналістка наполягає, що варто було показати хоча б побиття студентів.

Сергій Лозниця каже, що у фільмі є всі головні події Майдану: якщо не на першому, то на другому плані або у пояснювальному тексті. Додає, що навмисне вилучив зі стрічки найжахливіші кадри — а вони були серед відзнятого матеріалу, — щоб емоційне потрясіння від них не заступило тему картини. Вона ж, на думку режисера, доволі проста. «Якщо сюжетну лінію висловити одним реченням, — каже Сергій Лозниця, — то це люди вийшли з протестом проти влади і люди владу прогнали».

На жаль, здебільшого залишилося за кадром,  навіщо вони це зробили. Але режисер пояснює, що всі нюанси та перипетії такої масштабної події, як Майдан, в одну стрічку увібгати неможливо. Сергій Лозниця відкидає звинувачення у такому собі «акинстві» — «часом складалося враження, що оператор просто вмикав камеру і йшов покурити». Режисер каже, що матеріалу було відзнято в 100 разів більше — і далі вже було питання добору.

Та були закиди і щодо добору: «А чому в кадрі немає вбитих майданівців, але є спецпризначенець, якого підстрелили?»

«Важливо було і це показати, — пояснює Лозниця, — оскільки насильство — це завжди жахливо, і жахливо, що без насильства ми не можемо обходитися».

За народом людей не видно

Відправною точкою фільму стало припущення: «Вважаю, що точніше можна висловити думку, перебуваючи постійно осторонь від того, що відбувається». А ось і похідні такого підходу — «Я намагаюся не брати інтерв’ю, оскільки знаю, що людина, котра стоїть перед камерою, може внести викривлення у фільм. Коли приїхав туди (на Майдан. — «УК»), я зрозумів, що не можу робити фільм про одну людину — це буде погляд однієї людини, чи хай навіть і десяти — мені здавалося, що історію тут творить народ, і він буде головним героєм моєї картини».

Тим часом у мене склалося враження такого собі мурашника. Так, всі злагоджено роблять якусь важливу, часом небезпечну справу. Та все, як у пісеньці Віктора Цоя: «Муравейник живет, Кто-то лапку сломал — не в счет, А до свадьбы заживет, А помрет — так помрет». І лише наприкінці фільму, коли в кадрі з домовинами згадують імена загиблих людей — конкретних, кожен з яких не становить і мільйонної частки того самого народу, — я бачу на очах у глядачок сльози.

А ось голландців вразило, як сотні тисяч людей  співали Гімн.

Саме голландська компанія взялася фінансувати виробництво фільму і вклала у нього 95 тисяч євро. Хоч формально наче й не мала на те жодних підстав — ні тема, ні режисер не мають стосунку до цієї країни. Втім, ім’я режисера та значимість теми тут виявилися вирішальними.

Дещо стомлений доріканнями журналістів, Сергій Лозниця апелює до авторитету кінознавців: «Про Майдан знімають фільми, вже навіть є кілька відзнятих, їх також подавали на кінофоруми — в кураторів фестивалів є повна свобода вибору, і вони з якоїсь причини обрали цей».

«Канни, Одеса, Єрусалим, Батумі, Буенос-Айрес, Хельсінкі», — продюсер стрічки Марія Шустова-Бейкер перелічує фестивалі, на яких вже був представлений «Майдан» або демонструватиметься найближчим часом. Можливий і прокат стрічки у Франції, Польщі, США, Португалії, Бразилії, Італії.

У рідних пенатах прокат стартував 24 липня. Сьогодні фільм вистрілює, а як там з погляду вічності — покаже сама вічність.