ПІСЛЯМОВА 

Прем’єра вистави «Оскар та Рожева Дама» Луганського театру ляльок стала останньою роботою головного режисера
 

Зворушливий у своєму невігластві і спробах усвідомити буття не тільки як життя плоті, а й Духа десятирічний хлопчик Оскар помирає в лікарні від раку. Батьки не відразу знаходять сили разом з ним прожити гідно останні відведені синові дні. Більше душевної мужності виявляє доглядальниця, колишня чемпіонка з боротьби, яку діти з лікарні прозвали Рожевою Дамою. Коли хлопчик випадково дізнається, що йому залишилося тільки 12 днів, життя для нього особливим чином прискорює свій перебіг. Рожева Дама пропонує гру: вважати один день за десяток років. Яку б назву не запропонувати цьому феномену, але ті, кому доводилося бувати в лікарнях та бачити там серйозно хворих дітей, можуть підтвердити: малюки часто старші за деяких дорослих. Їхні усмішки — сумніші. Очі — мудріші. Слова — делікатніші. Життя душі може зовсім не збігатися зі шкільним атестатом зрілості. І є дорослі, які до самої старості не в змозі здолати той шлях до Бога, який зумів за дюжину днів пройти Оскар.

Чи саме про це спектакль? На жаль, народний артист України, головний режисер Луганського академічного театру ляльок Євген Романович Ткаченко не встиг відповісти мені на це запитання повністю. Імовірно, я мимоволі стала останнім журналістом, який прийшов до нього за тиждень до прем’єри. На прем’єру вистави «Оскар та Рожева Дама» не потрапила — була у відрядженні. Але почитала відгуки колег у місцевій пресі, згадала наше інтерв’ю річної давнини і зрозуміла, що Євген Романович продовжує з глядачем одну й ту саму розмову. Розпочав її років десять тому в «Шинелі» Гоголя, продовжив у «Панночці» та у виставі «Прощавай, Овраг».

Спроба інтерв’ю

Мені хотілося переконатися, що не помилилася. Тому ризикнула потурбувати режисера напередодні прем’єри. Ткаченко спочатку не хотів (або у нього вже не було сил?) говорити. У нього на столі лежали газети, де переказували творчу долю Еріка-Емануеля Шмітта замість рецензій, але, врешті-решт, він зізнався:

— Так, ми хотіли достукатися до душі глядача. Зробити так, аби душа була здатна сприймати чужий біль. І «Панночка», і «Прощавай, Овраг», і «Шинель» — про це.

— Ваш творчий експеримент не надто сміливий?

— Театр взагалі не повинен нічого боятися. Якщо це хвилює мене, значить, може знайти відгук і в інших людей.

— Чому ви обрали для нової роботи саме твір Еріка Шмітта? Вважаєте, що зараз час, коли багатьом потрібна допомога, але її не знаходять? Організатори вже оголосили цей спектакль особливим та збирають на прем’єру представників бізнесу, аби вистава підштовхнула до благодійності.

— Сказати так — значить усе сплощити. Це не справа театру — підштовхувати. Якщо будь-який соціальний інститут буде штовхати когось у спину, то людина проскочить повз ціль. Нагадати можна один раз. Ось підштовхнули тебе до цієї урни зі збору коштів, побачив цю пластикову скриньку, опустив туди монету. Але більше ця людина не підійде туди ніколи, скільки б таких скриньок не було. Театр просто намагається пробудити душу, зробити так, аби було за що зачепитися. Коли з неї проросте, як Оскар каже, «маленький жалюгідний паросток, і потягнеться...»

— До Бога?

— Тут річ не тільки у вірі. Це черствість людська. Адже скільки десятків років ніхто навіть не варнякав, коли вночі приїжджали та заарештовували сусіда. І скільки сюжетів, коли згодом, через багато років реабілітована людина читала свою «справу», й дізнавалася, що донос на неї написав близький друг, товариш по службі, сусід. Але при цьому в нас збереглися острівці справжньої віри в Бога. І не недільно-обрядової, а відвертої. Ця віра жила в наших бабусях, коли вони намагалися пояснити молодим батькам, що дитинку будь-що треба охрестити. Це віра наших предків, яка була придушена, а тепер — як трава крізь асфальт — починає виникати в цій жалюгідній подобі світу. І тут величезне завдання у держави й церкви — підтримати це прагнення знайти шлях до Бога. Виховувати гідних проповідників.

За нехитрою розповіддю, яку зіграли студент-п'ятикурсник Роман Красовський та заслужена артистка України Олена Маркова, криється висока філософія буття, страждання та смерті. Фото надане Луганським академічним театром ляльок

Діалог режисера і глядача триває

Наша розмова з Євгеном Романовичем Ткаченком обірвалася. А діалог уже не журналіста, а режисера та глядача продовжився під час прем’єри. Разом з іншими, затамувавши подих, стежила за сценою, де Оскар востаннє грався зі своїми улюбленими іграшками і намагався за допомогою ляльок розповісти про душевний біль. Роль Оскара грав Роман Красовський, студент Луганського державного інституту культури та мистецтв, один із групи Є. Ткаченка.

— Пам’ятаю, коли ми вперше прийшли, здавалося, який дивний та строгий дядько, — розповість мені згодом інша студентка курсу Є. Ткаченка Катерина Левицька. — Він не став нас умовляти, навпаки, сказав: подумайте тисячу разів, чи хочете працювати з ляльками. Він дуже вірив і вкладав у них всю душу. Але нам це стало зрозуміло згодом. І потім тільки збагнули, яке в нього добре серце. Кожен день всі п’ять років він вкладав душу і в нас. І непомітно цей суворий дядько переріс в... батька. Для дипломного спектаклю, аби були задіяні всі до одного, почав готувати «Дві стріли» за О. Володіним. Хотів, щоб ми не просто здобули освіту, а по-справжньому стали жителями особливої країни під назвою «театр». Ми його дуже любимо, — дівчина вже не приховувала сліз.

—  Вам не здається, що досвід вистави «Оскар та Рожева Дама» занадто сміливий для театру ляльок? Адже сюди ведуть дітей радше за розвагами?

— Євген Романович казав, що виховання глядачів починається з кону театру ляльок. Тому він намагався привнести в цей театр дорослі теми. І нас змушував читати класику.

— Поки йшла робота над виставою, Євген Романович мені говорив, що я повинен повністю зрозуміти, що міг відчувати цей хлопчик, який пише листи Богу, — згадує Роман Красовський. — Він казав, треба змусити замислитися про те, що не тільки дорослі люди вмирають, а й діти. Те, що це трапляється з дорослими, — неминуче. Але коли обривається життя дітей! Ми не мали на меті зіграти лисого десятирічного хлопчика, який помер у лікарні. Мета була іншою — зіграти людину, яка після смерті Оскара прочитала його листи. І як вона відчуває ці події, думки дитини, її емоції та стан.

При виході з глядацької зали після вистави помітила даму з маленькою дівчинкою. І запитала:

— Вам не важко було витримати цей спектакль?

— Пройшов як на одному диханні. Це хвилювання й відчуття, яких ми не переживали вже давно. І внучка дивилася як заворожена. Може, не так глибоко, як дорослі, все зрозуміла, але серцем співчувала герою, котрий лише на три роки старший за віком, — відповіла Валентина Іванівна Корнєєва.

Напевно, це і є невисловлена відповідь на непоставлене запитання про те, чи буде жити спектакль «Оскар та Рожева Дама» у Луганському театрі ляльок після смерті його головного режисера. То був особистий лист Богу Євгена Романовича Ткаченка. Прем’єра ціною життя.