Завершився 6-й Одеський міжнародний кінофестиваль. Торішнє побажання провести його у мирній Україні, на жаль, не збулося. І хоч тут не було світових упізнаваних зірок, фестиваль не втратив ні масштабу, ні привабливості. Тим більше, що його аудиторія, за словами президента фестивалю Вікторії Тігіпко, цього року перевищила 120 000 глядачів. А тут і справді було що подивитися і чому здивуватися.

Фільм Єви Нейман «Пісня пісень» у поетичних образах та з ностальгією розповідає про втрачене єврейське містечко початку ХХ століття. Фото з сайту bezkino.com

Тріумф жіночих фільмів

Заявку на помітну роль представниці прекрасної статі зробили ще до його початку — третину стрічок у конкурсній програмі зняли жінки-режисери. Але не тільки кількістю жінки вразили. Головний приз ОМКФ — Гран-прі за результатами глядацького голосування отримав фільм «Мустанг» турецької режисерки  Деніз Гамзе Ергювен, яка стала й переможцем у номінації «Краща режисура». Глядачам припала до душі історія «про те, як бути жінкою в Туреччині».

А ось журі фестивалю віддало перевагу українсько-німецькій стрічці «Пісня Пісень» Єви Нейман. Її визнано кращим українським повнометражним фільмом.  Гідну оцінку отримала на фестивалі й «Чоловіча робота». Таку назву мала найкраща українська короткометражка, знята жінкою-режисером Мариною Степанською.

Попри всю яскравість та привабливість, жіночий тренд містив і некон’юнктурну злободенність, зв’язок із драматичними подіями, що нині розгортаються у країні.

Жіночий тріумф в Одесі: турецька режисерка Деніз Гамзе Ергювен (друга ліворуч) та Єва Нейман (третя праворуч) зі статуетками Дюка. Фото з сайту oiff.com.ua

Не звикаймо до крові

Про документалістику, виготовлену на матеріалі революційних, а згодом і воєнних подій докладно розповідати нема сенсу. Стрічки ці демонстрували, як і торік, у межах позаконкурсної програми «Шлях до свободи».

«У Європі вже стомилися від Майдану, — заявив український режисер-докуменаліст Сергій Буковський. — Не можна експлуатувати цю тему, слід іти далі».

Далі — це не лише вслід за розвитком подій: Крим, АТО, Закарпаття. А й у бік осмислення свого, хай і невеличкого, внеску в конструювання майбутнього.

Чи не першою художньою реакцією на війну на сході називали психологічний трилер Анатолія Матешка «Captum (lat. Полон)». Стрічці за її психологічну напругу закидали надмірний натуралізм і жорстокість. Проте виконавець головної й вельми непривабливої ролі Володимир Горянський наголошує, що зараз по-іншому й не можна.

«Ми звикли до того, що війна стала нормою нашого життя, звикли до крові, — каже актор, — і тому команді фільму треба було повернути відчуття жахіття. Показати, що війна — це ненормально».

Фільм — не анафема для якоїсь зі сторін конфлікту. «Це притча про війну та її глобальне значення, — пояснила сценарист «Полону» Анастасія Матешко. — Ми просто впізнаємо у фільмі свої реалії, але такі події можуть розгортатися у будь-якій точці світу».

Цілком актуально звучали стрічки, котрі у тематичній ретроспективі розповідали про окупацію та звільнення Одеси в роки Другої світової. І фільм «Зеніт» хорватського режисера Далібора Матанича та сербського продюсера Мирослава Могоровича не про те, що відбувається десь і колись. Поштовхом до неї стали застереження бабусі режисера стосовно дівчат. «Вона часто говорила: «Будь ласка, лише не сербка, — згадує Далібор Матанич. — І мимоволі ставиш собі запитання: звідки це взялося?».

Реальність має стати іншою

Українські реалії раз у раз вривалися у перебіг фестивалю. Гучним був вигук польського кіномитця Діаріуша Яблонського: «Хочу звернутися до містера Путіна. Звільніть Олега Сенцова негайно!» Якраз у дні фестивалю українському режисерові Олегові Сенцову виповнилося 39…

Цього року іномарка збила директора ТОВ «Український фестиваль» Сергія Ященка. До лікарні його доправили у стані середньої важкості. Голова Одеської ОДА Міхеіл Саакашвілі був вкрай обурений тим, що місцеві правоохоронці з першої хвилини зухвалої ДТП «почали приховувати деталі й замітати сліди».

Так сюрреалістична і похмура стрічка француза Квентіна Дюп’є «Реальність», схоже, стала не лише відкриттям фестивалю, а й його заголовком. Реальність уперто нагадувала про себе відсутністю кінозірок, вносила корективи у творчі плани знімальних груп. Документальну стріч ку «Київ/Москва» задумано як розповідь про людей однакових професій, що мешкають у цих столицях, але в ній з’явився неминучий політичний підтекст. Фільм закінчується епізодом, де росіяни співають «Чом ти не прийшов» у Москві, а потім пісню підхоплюють українці на Майдані.

Може, саме в тому, що нагороди фестивалю отримали жіночі стрічки про кохання та красу (а головним суддею був широкий глядацький загал), — знак, що суміш похмурої реальності та її кіновтілень закінчиться щасливою розв’язкою.