ГЕРОЇ ПАРАЛІМПІАДИ 

На бігових доріжках Лондона рекордсмен із Дніпропетровщини заслужив прізвисько український Усейн Болт

Історія дворазового чемпіона ХІV літніх Паралімпійських ігор у Лондоні легкоатлета Юрія Царука — це, з одного боку, історія звичайного українського юнака, з другого — неабиякої людини, що все життя працює над собою. 

«Уявляєте хлопця, який взагалі не міг ходити? А я був таким!», — розповідає Юрій Царук, який у Лондоні був першим у бігу на 100 м, а на дистанції 200 м не лише переміг, а й встановив новий рекорд світу (25,89 с)! Парубок має ураження ніг — парапарез. Лікарі кажуть, що хвороба невиліковна. Та Юрко на це не зважає і навіть не шукає медичних шляхів подолання недуги. Він переконаний, що тут допоможе тільки спорт і наполеглива праця: завдяки тренуванням покращуються виконання та координація рухів. Людина розвивається і почувається повноправною у соціумі.

Дитинство Юрій провів у селі Краснополь, що на Черкащині. Має брата-погодка, молодшого на одинадцять місяців. Від народження хлопцю дісталася така хвороба, як ДЦП. До трьох років він взагалі не міг ходити. Згодом почав рухатися, але дуже погано. Коли перейшов у 5 клас, батьки змушені були віддати сина до школи-інтернату в Черкасах. Адже там хлопець мав змогу проходити реабілітацію. Добре допомагало лікування у Черкаському міському реабілітаційно-оздоровчому центрі «Астра», де діти проходили безкоштовний  відновлювальний курс із масажем, басейном тощо. (На жаль, за словами Юрія Царука, цей вкрай потрібний центр мають намір закрити). Великий внесок у здоров’я майбутнього чемпіона вклала і його тітка, яка мешкає у Черкасах, — Ганна Маломуж. Вона з дитинства забирала племінника з села і возила до «Астри», часто навідувала в інтернаті.

Ось вона, мить тріумфу. Фото з сайту zimbio.com

Про спорт тоді хлопець не замислювався, у 9 класі пішов вчитися в черкаське училище №21, по закінченні став спеціалістом із контрольно-вимірювальних приладів.

«Коли вчився в училищі (а воно для здорових дітей), здавав на фізкультурі нормативи з бігу і не хотів програвати, — згадує Юрій. — Нормативи долав з непоганими результатами і виявилося, що мені легше бігати, ніж ходити». За порадою свого наставника в училищі інваліда-колясочника Віталія Меметова (чоловіка заступниці директора навчального закладу, якого вже немає серед живих) Юрко у 18 років почав займатися спортом. Звернувся до директора спортивної школи Анатолія Коляденка і потрапив у паралімпійську секцію до тренера Олександра Старовойтова. Тренувався там з 2007 по 2010 роки. По закінченні училища хлопець три роки працював на Черкаській ТЕЦ. А вечорами після роботи ходив на тренування.

Cпорт — це серйозно

Паралельно у 2008 році хлопець вступив на заочний факультет Дніпропетровського державного інституту фізичної культури і спорту (у гуртожитку якого зараз і мешкає). «Потім зрозумів, що хочу серйозно займатися спортом, і в 2010 році перевівся на стаціонар, переїхав до Дніпропетровська, — розповідає Юрко. — Я підійшов до тренера Андрія Данилова, попросився до нього. Раніше я багато чув про його високий професіоналізм».

До вступу у ВНЗ Юрій Царук вже мав перший розряд з інваспорту, був чемпіоном України. І лише рік тому він увійшов до паралімпійської команди, коли виграв відкритий міжнародний чемпіонат України, в якому брали участь представники десяти країн. А цьогорічного сезону український спортсмен посів третє місце на стометрівці і перше в бігу на 200 м на чемпіонаті Європи в Нідерландах. «Це був мій перший старт такого рівня, і я психологічно перегорів, не показав кращий результат», — говорить Юрій. Цікаво, що в заявці на Паралімпіаду в Царука були найгірші показники, а кваліфікацію у Лондоні він пройшов, встановивши світовий рекорд! 

Перед стартом… просто спав

25-річний легкоатлет став справжнім відкриттям Паралімпіади, вразивши глядачів стрімкою й красивою перемогою як на 100, так і на 200-метрівці. Мов на крилах, з великим відривом від найближчого суперника Юрій Царук досягнув фінішу. Не дарма спортивні журналісти назвали його українським Усейном Болтом.

«Золото» Царука на дистанції 100 м було першим, здобутим у Лондоні на легкоатлетичних змаганнях (не враховуючи медаль, що забрали у Марії Помазан).

«Коли виходиш на стадіон, він або надає сили, або забирає енергію, і ти згораєш. Я налаштував себе на хвилю стадіону і вирішив, що зроблю все можливе для перемоги», — ділиться секретом Юрій.

Чемпіон вважає, що здобуті ним золоті медалі — це не тільки його нагороди. «У них вкладений труд цілої групи спеціалістів і тренерів, за цими медалями стоїть вся країна».

Динаміка Ігор щоразу зростає, а підготовка спортсменів потребує дедалі більших зусиль. Результат, якого досягла наша команда, — велика заслуга Валерія Сушкевича, який створив таку систему підготовки, що наші спортсмени можуть конкурувати з представниками таких потужних країн, як Китай, Велика Британія, Росія».

P.S. На відміну від олімпійських чемпіонів, паралімпійцям влада квартир не обіцяла. За «золото» їм мають виплатити по 800 тис. гривень преміальних. На квартиру вистачить. Але тут питання принципове: це показник іншого ставлення до здобутків спортсменів інваспорту…

ПРЯМА МОВА

                                   
Андрій ДАНИЛОВ, 
тренер вищої категорії, бронзовий
призер Паралімпіади в Сіднеї:

— Ми завжди відстежуємо своїх суперників за світовими рейтингами. На цій Паралімпіаді були продемонстровані феноменальні результати. Австралієць Пістоліус, який колись виступав на звичайних Олімпійських іграх, досяг результату 10,67 с. І це на двох протезах! Такий показник лише на секунду відстає від світового рекорду ямайського спринтера Болта. Але працелюбство і серйозний підхід до тренувань наших спортсменів дали змогу вибороти достойний результат.

У Дніпропетровську, на жаль, скрутно з легкоатлетичними майданчиками. Є стадіон «Славутич» інституту фізкультури, що перебуває у жалюгідному стані, та інститутський манеж, де ми тренуємося восени-взимку. А підготовчі збори проводимо на базі в Євпаторії, яка має чудові умови і вважається на сьогодні кращою у світі. Для тренувань там є все, та хочеться, щоб і в нашому місті був належний стадіон.