Олег Шупляк — заслужений художник України. Його картини, особливо двовзори, добре знані у світі. Для себе він визначив давно, що мистецтво має мати національні корені. І на цьому міцному фундаменті стоїть його творчість, про яку сьогодні пан Олег ділиться міркуваннями, а також розповідає й про деякі сторінки особистого життя.

— Пане Олеже, творчість панувала у вашій оселі з дитинства, ваша мама, вчителька біології, захоплювалася розписом на склі. Вас це приваблювало, не пробували виводити на склі різні орнаменти чи фігури?

— Не працював зі склом. Але запах олійної фарби пригадую з дитинства. Магія творчості й процес створення нової роботи завжди зачаровує. Талант і потяг до творчості, вважаю, передався мені саме від матері. 

— Ви сільський хлопчина. Самі чи батьки наполягли, щоб їздили в місто Бережани та здобували знання в місцевій художній школі?

— Це бажання було спільним, тому мати записала мене в художню школу, щойно її відкрили в Бережанах.

— Але вирішили вступати до університету «Львівська політехніка». Чим архітектура зачарувала?

—  Ніколи не прагнув опановувати фах архітектора. Архітектурний факультет привабив хіба тим, що там викладали такі предмети: малюнок, живопис, скульптура, композиція, історія мистецтва. Як відомо, за радянських часів вищі навчальні заклади, особливо медичні чи художні, були, по суті, недосяжні без протекції чи допомоги. Я не мав ні того, ні іншого, тому переконався в цьому на власному гіркому досвіді. Архітектура — досить складний предмет, і відповідно складні вступні іспити, тому конкурс був набагато менший. Після закінчення вишу відмовився від направлення в архітектурну фірму в Тернополі, повернувся в рідні місця, щоб весь час віддати живопису і творчій діяльності, хоч довелося починати фактично з чистого аркуша.

— Коли всерйоз узялися за пошук власного творчого «я»?

— Завжди вважав, що мистецтво без національного підґрунтя безбарвне. І це виражається не просто в зображенні натюрморту з куманцем чи портреті у вишиваній сорочці. Це глибші сфери.

— «Двовзори» —  цикл картинілюзій з подвійним змістом, який відкриває вас широкому загалу, викликає захоплення, популярний у світі. Коли почали їх створювати?

— Роботу над серією «Двовзори» започаткував 1991 року. Тоді деякі твори з цього художнього циклу було опубліковано в закордонних журналах, але потім була досить тривала перерва в цьому напрямі. Картинидвовзори (авторська назва) набули великої популярності, коли став загальнодоступним інтернет. Часто картиниілюзії використовують у закордонних підручниках та як ілюстрації до книжок різних жанрів. Кілька робіт цієї серії придбав для постійної експозиції музей наукового центру Онтаріо, Канада.

— Революція Гідності покликала вас на барикади. Майдан спонукав писати не лише картини, а й плакати, отже розгорнути нову сторінку у власній художній сфері.

— Так, до Революції  Гідності та війни з росією моя творчість була майже аполітичною. Але в часи, коли є загроза для існування самої української державності, на мій погляд, митці, літератори, актори, які вважають себе частиною українського народу, повинні  стати на захист рідної країни, використовуючи талант.  Ми єдиний організм, подібно до ґештальторганізму з роману Теодора Стерджена «Більше, ніж люди». Там всі учасники ґештальту залежні одне від одного, коли гине хтось один, гине весь організм. Так само й тут: в окупованій країні не може повноцінно розвиватися національне мистецтво. А я для себе визначив давно:  мистецтво має мати національні корені. Цим ми цікаві світові, як і нам цікаві мистецькі традиції інших народів.

Краса світу в розмаїтті. Більшу частину мого художнього доробку  становлять роботи, які можна зарахувати до крайньої течії абстракції ташизму. Тобто в них зовсім немає зображальнооповідального моменту. Але в цих творах, хоч і абстрактно, намагаюся передати гармонію кольору й пластику навколишнього середовища. Це колористика та геометрія українських полів з висоти лелечого польоту.

У  серії картин із подвійним змістом граюсь не з абстрактними кольоровими плямами, а зі змістом (суттю). Це теж дуже цікаве заняття. Це складно, але іноді мені в цьому допомагає архітектурна освіта. В архітектурі теж потрібно поєднувати мистецтво із сухою технічною інженерною думкою. Кожен елемент і в архітектурній споруді, і в картинідвовзорі, крім естетичного, має функціональне, конструктивне навантаження. І тут, і там елемент може мати основне значення для конструкції загалом. Коли забрати замковий, або наріжний камінь, рушиться склепіння.

Для мене останніми роками також дуже важлива не так подвійна гра форми, а змісту. Якщо ж вдається створити таку картину мінімальними засобами (наприклад, кількома штрихами олівця), почуваюся щасливим. Часто намагаюся передатиподати роботу з гумором.

Двовзори інтерактивні — глядач відкриває в них щось нове, неочікуване. Часто люди дякують мені, що після знайомства з двовзорами навчилися дивитись на буденні, звичні речі під новим кутом зору. Утішений цим, адже світ справді цікавий та різноманітний, треба лише трішки змінити ракурс, щоб відкрити його нові грані.

— Наприкінці минулого року в місті Бережани на Тернопіллі ви організували персональну виставку «Український космос». Це нова серія робіт? Кажете, що пропонуєте поглянути на зоряне небо очима предків. Чому стало так цікаво пірнути в цей незнаний світ?

— «Український космос» я починав разом із «Двовзорами» 1991 року. До цієї серії повернутися мене спонукала війна росії проти України та всього українського. Адже коли ворожа пропаганда намагається всіма способами принизити все українське, найкраща протиотрута — озирнутися у глибину віків і звернутися до наших першоджерел. В «Українському космосі» пропоную поглянути на зоряне небо очима наших предків і запрошую глядачів долучитися до роздумів про глибинні зв’язки людини з навколишнім середовищем, космосом.

Що бачили предки українців на зоряному небі? Здебільшого вони були мирними хліборобами. Нічне небо було продовженням їхнього земного життя та побуту. Вони бачили Віз, Плуг, Борону, Пасіку, Криницю, Пастуха, Косарів, Стожари, Чумацький шлях. Зорі бачили в земних криницях. Наші предки протягом багатьох століть створили унікальну народну астрономію, автентичну космологію й світогляд, в якому мікро та макрокосмос були органічно поєднані. Такий світогляд, космологія не створюється за короткий час, на це потрібні століття. Судячи з відгуків і мільйонних переглядів відео «Українського космосу» в соц­мережах, в українців є великий запит на такі речі. Іноді художніми засобами без пафосу можна зробити більше для позбавлення українців комплексу меншовартості, який ще залишився з імперських часів, аніж пропагандистськими кліше та гаслами.

— Кажете, що підготували ще й відео «Український космос».  Новий пошук себе у творчому світі?

— Команда планетарію Planetarium Noosphere у Дніпрі 23 вересня зробила мені подарунок з нагоди дня народження. Тут уперше в Україні створили та показали ексклюзивне повнокупольне шоу за мотивами моїх картин «Український космос». Як написали після заходу, відвідувачі змогли «захопитися реалістичністю зображення та витонченою анімацією творів мистецтва у форматі 4К». Щиро дякую.

 Переконаний, що митець має спробувати себе в різних напрямах, багато експериментувати. Ми живемо в час, коли відбувається черговий стрибок технічної революції. Штучний інтелект кидає нові виклики представникам творчих професій. Як свого часу виникнення фотографії спонукало художників перейти від зображальності до пошуку нових художніх засобів, так і нині спостерігаємо переосмислення в мистецтві. Цього не потрібно боятися, навпаки, на мій погляд, це дуже цікаво спостерігати, як мистецтво позбувається зайвих функцій, а творча думка, ідея має змогу завдяки новим інструментам стати чистішою, ніж раніше. Це прекрасно — бути учасником цього процесу та скористатися  технічними можливостями. Митець — людина, яка має відчиняти нові двері там, де їх ніхто й не бачив.

Одне з найважливіших завдань мистецтва — давати відповідь на ще непоставлені питання.

— Ваша картина «Над рідною землею» прикрасила обкладинку шкільного підручника з географії. Як часто ваші полотна стають окрасою різних видань?

— У мене вже є невеличка бібліотечка з українськими та закордонними підручниками, які проілюстровано моїми роботами. Сюжет картини «Над рідною землею» втілено в монеті «30 років Незалежності України», яку визнано найкращою монетою 2021го.

— На жаль, є непоодинокі факти, коли ваші роботи стають об’єктами плагіату, зокрема за кордоном, організовують навіть виставки копій ваших полотен. Звісно, це не може не викликати обурення.

— Так, на жаль, такий досвід є. Ми прагнемо жити в цивілізованій країні. За цей вибір платимо велику ціну, тому мусимо навчитися поважати працю одне одного, зокрема інтелектуальну продукцію.

— Ще 2018 року ви написали картину «Мордор» про справжнє нутро росії, її загарбницьких прагнень. Як нині показуєте обличчя рашизму?

— «Обличчя», якщо так можна назвати, московського шовінізмуімперіалізмурашизму періодично змінює свої назви та поверхневі риси. Загарбницька та людиноненависницька суть залишається незмінною.

— Завжди нищівна зброя — сатира. Із початком повномасштабного вторгнення ви активно взялися за творення політичних карикатур. Який зміст у них вкладаєте, що хочете показати найбільше?

— Саме це нутро без овечих одежин і масок намагаюся показати у карикатурах. Іноді одна карикатура образно та метафорично може розказати більше, ніж багато сторінок роз’яснювального тексту.

— Знаю, що у травні в Люксембурзі ви продали власні картини, щоб зібрати гроші на допомогу Україні.

— Від початку війни беру участь у багатьох доброчинних заходах (виставкиаукціони), вторговані кошти від яких цілком або частково (це залежить від організаторів) ідуть на допомогу Україні в її боротьбі проти російського окупанта.

— Пане Олеже, ви були учасником багатьох колективних і персональних виставок в Україні та за кордоном. Могли показувати власні картини не лише у великих виставкових залах, галереях, а й у малих містах. І навіть було це на горі Лисоня, де понад 100 років тому Українські Січові Стрільці зійшлися в запеклому герці з російською царською армією. Нині під час війни ви відкрили експозицію «Обійняти неосяжне» в Мадриді, Іспанія, щоб показати Європі, світові український талант.

 — Виставка ще діє, її продовжили на кілька тижнів, що свідчить про запит і непідробну зацікавленість глядачів. Виставку я відкривав і спілкувався з відвідувачами в онлайнрежимі з України.

— Ви художник світового визнання, але вашою домівкою залишається місто Бережани на Тернопіллі, яке через децентралізацію втратило статус райцентру. Вашій творчій душі тут затишно, тож не проміняєте цього міста на мегаполіси чи інші країни?

— Наразі це не входить у мої плани.

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олег ШУПЛЯК. Народився 23 вересня 1967 року у с. Біще (нині Бережанська міська громада) на Тернопільщині. 1991го закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту (нині Національний університет «Львівська політехніка»). 13 років працював викладачем Бережанської дитячої художньої школи.

Член Національної спілки художників України. Лавреат премій М. Бойчука та братів Лепких. Заслужений художник України.