ВИДАННЯ

«Молоді сутінки» прозаїка завершили епічну тетралогію, долучившись до «Сибіріади польської»,
«Тайги» та «Часу зозулиних гнізд»

Євген ЛУК’ЯНЕНКО,
журналіст, лауреат
Міжнародної премії імені
Володимира Винниченка
для «Урядового кур’єра»

У лютому 1940 року десятирічного Збігнєва вивезли разом із родиною з Тернопільщини до Сибіру. Страшне заслання. Але він згадує його у розмовах з друзями і в книжках не тільки з болем, а й з відчуттям міжнаціональної людської солідарності та взаємодопомоги в тяжких випробуваннях, пізнаних особисто. З великою вдячністю і повагою пише і розповідає Збігнєв не тільки про поляків, а й про росіян, українців, євреїв, бурятів, німців, чеченців, з котрими доля звела його в Сибіру.

Нині в Польщі виходить на екрани багатосерійна телевізійна версія «Сибіріади польської». Ще не знаю, яким вдався фільм. Однак пам’ятаю, як на початку зйомок Доміно бідкався, виступав у пресі й ділився зі мною своїми тривогами й клопотами: застерігав, домагався разом з іншими поляками-сибіряками, аби на догоду грі політичних сил телефільм не поставив під сумнів щирі взаємні почуття дружби і поваги, милосердя, підставлене плече простих людей різних національностей. Сподіваюся, що Збігнєв разом із земляцтвом «сибіряків» зуміли захистити свою правду і свою позицію.

Слід батьківської хати – у пшеничному полі

З особливою любов’ю й щемом серця сприймає письменник нашу Вітчизну та українців. «Я зачарований на Україну», — просто й задушевно зі?знався він якось, розглядаючи в моїй київській квартирі фотоальбом «Мальовнича Україна». В далекому вже 1988 році теперішній голова Спілки польських письменників Марек Вавжкевич сказав про Збігнєва: «Це ж найбільший українець у сучасній польській літературі». Розмова була неофіційною. Однак я відважився оприлюднити це висловлювання. Україна, на чиїй землі майже через півстоліття з якимось дивовижним чуттям Збігнєв віднайшов у засіяному пшеничному полі (село Ворвулинці на Тернопільщині) залишки фундаменту батьківської хати, — для нього рідна в усьому: не тільки з її чарами, а й з випробуваннями її народу. І вже справді зачарований письменник українською козаччиною: я сам бачив, як ще в 1980 році він буквально нишпорив, до всього придивляючись у музеї і поза ним на Хортиці, захоплювався українськими піснями, народними святами. Напам’ять читає Тараса Шевченка. Якось здивував тим, що в мій день народження процитував вірш свого друга Бориса Олійника «Собі на сорокаріччя», якого я не пам’ятав.

За такого суб’єктивного ставлення до України, відверто його поширюючи, Збігнєв Доміно ні вдома, ні на нашій землі й півсловом не прагне втручатися в наше життя, чомусь нас повчати, щось нам нав’язувати. «Урядовий кур’єр» 21 серпня 2004 року цілком слушно виніс у назву шпальти з його інтерв’ю слова: «Сусіди не вказують господарям, як їм переставляти меблі…» А от допомагати «переставляти меблі» за нашими власними задумами він таки прагнув. Особливо коли був радником Посольства ПНР у Москві, а потім — заступником завідувача відділу культури ЦК ПОРП. І вже навіть на пенсії не може сприймати українські справи байдуже: допомагає своєю публіцистикою, романами.

По-житейському співпереживає з нами й за нас. Кілька років тому отримав листа від учительки-пенсіонерки із села Товсте на Тернопільщині, яка працювала саме в тій школі, де в 1939—1940 роках учився Збігнєв. Тепер школа й село переживають далеко не кращі часи. І старенька вирішила поділитися бідами з польським «земляком». Як же він, сердешний, переживав, що нічим допомогти не може. Зізнався: було психологічно тяжко, та все ж таки у відповідь написав пенсіонерці, хоча б заради моральної підтримки.

Збігнєв (праворуч) на зустрічі з красноярськими читачами. Фото з сайту memorial.krsk.ru

«Той час минув, ми рідні браття…»

Найсильнішим, художньо й емоційно проникливим романом Збігнєва Доміно про спільну боротьбу поляків і українців за налагодження нормального життя, утвердження його в збройному протистоянні з противниками закону й порядку на землі повоєнної Польщі стала книжка «Букова Поляна». Назву села, в якому споконвічно жили в доброму сусідстві поляки й українці, Збігнєв Доміно зробив символом братнього співіснування поль?сь?ких і украї?нсь?ких трудівників у наш час.

Однак і за межами цього принципового призначення тематичного твору, в інших романах і повістях та в житті Збігнєва, навіть коли він служив у військах ООН на Синаї, завжди знаходилась і знаходиться не просто побіжна, а зацікавлена, добра, ділова згадка про Україну та українців, звучать розповіді про українські долі.

Епіграфом до згаданої «Букової Поляни» автор взяв адресовані польському другові по засланню слова Павла Грабовського:

В чаду саженного прокляття
Потоком кров лили батьки;
Той час минув, ми рідні браття…

«Той час» у 9—10-річному віці зачепив трохи й самого Збігнєва. Він це пам’ятає. Але в люди несе зовсім інше: як дружила польська й українська дітвора, які в неї були ігри, як добре було разом подвійно святкувати за католицьким і православним календарями…

Не став винятком у цьому плані і останній роман, «Молоді сутінки», хоч сюжетом своїм він доволі далекий від українського буття. У ньому порушується тема становлення молодого польського громадянина у випробуваннях 1947—1948 років, тобто у смуті внутрішнього розколу, усунення від влади Владислава Гомулки, диктаторських починань Болеслава Берута і його прибічників, бездумної спроби запровадження сталінського досвіду, зокрема колективізації на селі тощо.

Головний герой 17—19-річний Станіслав Доліна закінчує гімназію, хоче стати юристом, йде до Війська Польського, вступає до офіцерської правничої школи… Його юність — в імлі, в сутінках. Борсання, шукання, невизначеність подальшої долі…

В цьому і для українців немає нічого незвичного. І вже так сюжет може нагадувати нам щось своє, стати чимось близьким. Однак таких паралелей-нагадувань для визначення близькості твору нам, українцям, замало.

Річ в іншому. Хто ж той головний герой? У дитинстві (1939—1940 рр.) жив в Україні, був у Сибіру, так само переважно в оточенні польських і польсько-українських родин засланців, в 1946 році повернувся до Польщі, тепер (у романі) вчиться в офіцерській правничій школі…

Так це ж усе те саме, що було в житті автора!

Колись я навіть сказав йому, що він описав власне життя. Збігнєв, щоправда, категорично заперечив. Саме через свою  скромність. Відповів, що я, мовляв, стверджую таким чином, що він хоче «уславити власну особу». Довелось у вступній статті до українського видання «Сибіріади польської» шукати інше формулювання: «Самого автора читач може пізнати в постаті підлітка Сташека Доліни».

Так-от, такий герой ніяк не може оминути в спогадах свого, я б сказав, «життєвого українства». І тому в цьому романі, як і в попередніх, так багато українського — зворушливого і доброго.

Україна віддавна цінує життєву і творчу позицію Збігнєва Доміно щодо набутків польсько-української дружби. Його заслуги перед нашою країною Українська держава відзначила орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Польський друг — також лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка, яку присуджує Український фонд культури.

ДАТА

Читачі їх знають в обличчя

Владислав КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»

Черкаська письменницька організація своє сорокаріччя відзначила не тільки вагомим творчим доробком, а й визнанням читачів. Адже майстрів слова вони знають в обличчя, із задоволенням спілкуються з ними на численних зустрічах. Валентина Коваленко, Василь Захарченко, Сергій Носань, Володимир Поліщук, окрім літературної творчості, нині займаються широкою просвітницькою роботою, мають чимало громадських обов’язків.

Саме з ініціативи цієї творчої організації ще 1981 року започатковане міжнародне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій». Обласна письменницька організація заснувала також літературні премії імені Василя Симоненка, Михайла Максимовича, Михайла Старицького, а нещодавно — імені Тодося Осьмачки. Два роки, як проводиться Шевченківський конкурс «Ну що б, здавалося, слова», кілька десятиліть відзначається літературно-мистецьке свято «Поетичний жовтень». Наступного року нас очікує ювілей журналу «Холодний Яр», що виходить при спілці, — це альманах тиражем 500 екземплярів, у якому видають свої твори літератори рідного краю.

За словами першого заступника голови обласної ради Василя Касяна, до бібліотек області незабаром надійде не менш як 50 тисяч примірників нових книжок черкаських письменників, які будуть закуплені коштом бюджетів усіх рівнів та спонсорами.

На ювілей Черкаський міський голова Сергій Одарич, якому спілчани також вдячні за постійну підтримку, подарував письменникам нові стільці для офісу спілки. Їх якраз 40 — фактично кожному членові творчої організації. Були й інші подарунки, пісні, слова подяки за високу творчість. На вечорі також згадали тих черкаських митців, які відійшли, приділили увагу всім, хто нині активно працює, і тим, хто лише розпочинає літературний шлях. А кілька молодих літераторів в урочистій атмосфері отримали посвідчення членів спілки.

ВШАНУВАННЯ

Калини кетяг і свіча біля портрета

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

У Сумській обласній науковій бібліотеці та школі села Яблучне Великописарівського району пройшли вечори пам’яті відомого українського поета і перекладача, публіциста, лауреата літературної премії імені Павла Тичини Володимира Затуливітра (1944—2003). Нині минуло десять років від дня його трагічної загибелі в селі Бучак, що на Черкащині, — саме там він мешкав в останній період свого життя.

Згадати поета, його оригінальну і густу лірику зібралися письменники, студенти, вчителі, бібліотекарі, представники громадських організацій, ті, кому дороге талановите художнє слово цього автора. Він теж незримо був присутнім у дружньому колі — дивився в залу з портрета в обрамленні червоної калини при вогнику поминальної свічки.

Гості з Києва — голова благодійного Фонду письменника Любов Снісар, поети Петро Засенко, Михайло Сидоржевський, Микола Гриценко, сумські письменники Юрій Царик, Анатолій Гризун, Василь Чубур та інші поділилися споминами про літературного побратима, прочитали його поезії.

Також було презентовано збірки віршів «Четвертий із триптиха» та «Чаша жертовна», що вийшли друком після смерті їх автора. Частину накладу Фонд поета передав у дарунок школі Яблучного, в якому народився Володимир Затуливітер, та обласній книгозбірні.