Рідний дядько одного мого знайомого за радянських часів відсидів 11 років у колонії суворого режиму за розкрадання соціалістичної власності в особливо великих розмірах. У суді чоловік не визнав себе винним, бо, бачите, він не «розкрадав соціалістичну власність», а «допомагав» колгоспникам, скуповуючи в них яблука, які просто осипалися б та погнили в саду. І те, що товар потім його спільники перепродували на одному з ринків у Києві, він теж не вважав за злочин. «У незалежній Україні цим займаються тисячі людей. Але їх ні розкрадачами української власності, ні спекулянтами чомусь не називають. Всі гордо себе називають підприємцями».

Сперечатися із чоловіком я не став. Але й заперечити йому було важко: спекуляцію, яку юристи називають одним із небезпечних господарських злочинів, сьогодні вважають прибутковим бізнесом. Вона, нерідко поєднана з розкраданням, хабарництвом, посадовими та іншими злочинами, вже, виявляється, не завдає шкоди торгівлі, інтересам громадян. Раніше осіб, які «скуповували товари або інші предмети, на які встановлено державні роздрібні ціни в підприємствах (організаціях) торгівлі», та перепродували їх з метою наживи, суди карали позбавленням волі на строк до трьох років з конфіскацією майна (а за вчинення злочину в особливо великих розмірах або за спекуляцію, вчинену особою, раніше судимою за спекуляцію, чи організованою групою — від п’яти до десяти років). Тепер статтю 154 «Спекуляція» взагалі вилучено з Кримінального кодексу України. Парадокс, чи не так? У Кримінальному кодексі УРСР 1960 року згадана стаття була, і спекуляція вважалася злочином. У реформованому кодексі 2001 року ці дії судді кваліфікували вже як адміністративні порушення. А нині українська Феміда у наживі спритних ділків ніяких протиправних діянь не бачить.

Однак явище, яке мало назву «спекуляція», нікуди не зникло. Більше того, в умовах ринкової економіки його вважають нормальним, і громадськість його навіть схвалює. Інакше чому в пошані ходять сьогодні люди, які на спекуляції зуміли заробити великі гроші? Відомий пожежник із Чернівців, який примудрився міняти не шило на мило, а продукти харчування на природний газ, зумів накопичити статки, що сягають 400 мільйонів американських доларів! І українська громада таких ділків не засуджує. Навпаки, каже: «Молодець! Раз ніде не попався, отже, голова в нього не тільки для того, щоб шапку носити!»

Тому чимало українців сьогодні не на завод чи фабрику ідуть, а шукають шляхи, як би заробити капітал, не докладаючи до цього рук. Щодня їжджу електричкою на роботу й додому і бачу справжні навали спекулянтів у транспорті. Причому це здебільшого — не люди похилого віку, яким не вистачає на життя через малу пенсію. Здорові бугаї та молодички носять по вагонах крам, від лейкопластирів до каструль. І якби ж то такий «продавець» сам зробив ті манікюрні ножиці або ліхтарик чи працював на підприємстві, де цей товар виробляють, і отримав його замість зарплати, — таку транспортну торгівлю можна було б хоч якось пояснити. А тут же бачимо, що руки торгаша раніше явно нічого не робили, а лише навчилися спритно тримати між пальцями з десяток різних речей. Не втримався якось і запитав у молодички, яка продавала солодкі кукурудзяні палички: невже для цього вона вчилася в школі? У відповідь почув: «А ви хочете запропонувати мені роботу з високою зарплатою?» «Так, — підхоплюю. — Одна фірма з виготовлення меблів набирає робітників, які раніше не мали справ із меблями. Надає гуртожиток, вчить фаху, виплачує стипендію...» «Мерсі, — обірвала молодичка. — Я краще торгуватиму солодкими кукурудзяними паличками і більше зароблю».

Гірко дивитися на все це. Людину праці у нас почали зневажати. Через те на підприємствах не побачиш молоді. Знаю один завод у Києві, зі славною історією, на прохідну до якого зранку приводять попід руки робітників, а ввечері забирають. Інакше за верстатами не буде кому стояти. Натомість молоді та здорові хлопці й дівчата під заводом роздають рекламу різноманітних фірм або (як було перед виборами) набридають перехожим партійними газетками. Бо кандидати в депутати кожному з таких агітаторів платили «живі» гроші. А на заводі їх потрібно заробити.

До речі, раз уже зайшлося про депутатів, одна з фракцій у колишньому парламенті зареєструвала законопроект, який вносив зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення. У документі було запропоновано встановити адміністративну відповідальність за «скуповування з метою перепродажу та (або) перепродаж квитків за ціною, яка перевищує номінальну вартість, на футбольні матчі, інші спортивні, концертно-мистецькі та культурологічні заходи». За це автори проекту закону вимагали накладати на винних штраф у розмірі від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Очевидно, повідомлялося в одному зі ЗМІ, депутатам не дістався квиток на якийсь футбольний матч, і вони по «гарячих слідах» взялися за законотворче перо. Коли ж пристрасті вщухли, законопроект закинули до шухляди.