Золото митр проти совісті Росії

115 РОКІВ ВІДЛУЧЕННЮ ЛЬВА ТОЛСТОГО ВІД ЦЕРКВИ

ПОГЛЯД. В історії безліч підтверджень того, що її уроки нічого не вчать як засліплену гординею і прагненням наживи світську владу, так навіть церковних ієрархів. Так було за часів Христа, розіп’ятого за викриття книжників і фарисеїв, у яких перетворились первосвященики. Те саме повторилося в період становлення протестантської віри, виникнення якої стало реакцією суспільства на розкішне життя верхівки католицького духовенства.

Нині цей фатальний шлях торують православні ієрархи, що під заклики до «русского міра» благословляють путінську агресію та дратують збіднілу паству розкішними автомобілями й дорогоцінними годинниками. При цьому «отці церкви» не задумуються, що прихід до влади безбожників-більшовиків та спровокована ними кривава вакханалія у відомій своєю релігійністю Росії був одним із наслідків втрати довіри народу до пастирів.

Першим попереджувальним дзвінком, що мав застерегти московське православ’я від останнього кроку до безодні, стала духовна опозиція Льва Толстого, якого, так само як мирних протестувальників на Майдані, вирішили не слухати, а розтерти на порох. Нині в Москві не втомлюються повторювати, що ніхто не оголошував анафеми гордості російської і світової культури, бо, мовляв, святійший Синод своїм рішенням всього-на-всього відлучив письменника від церкви.

Однак це не більше ніж словоблуддя, бо поняття «анафема» — не церковне прокляття, як ми звикли вважати, а «передача на остаточний суд Божий того, над ким церква вже не має покровительства і про кого не молиться». Отож немає принципової різниці між анафемою і відлученням, ще до офіційного оголошення якого митрополит Антоній таємно розпорядився: у разі смерті не відспівувати Толстого, якщо він перед тим не розкається.

Не зайве згадати, що аж до 7 грудня 1965 року діяла взаємна анафема, накладена на православних і католиків «стовпами» відповідно католицької і православної церков як на «схимників» і «розкольників», доки її не скасували Вселенський патріарх Афінагор і Папа Римський Павло VI. Навряд чи потрібне краще підтвердженого того, що суд церковний і Божий — далеко не одне і те саме.

Та найважливіше питання в тому, за що офіційна російська церква ополчилась на гордість Росії. Про це прямо заявив сам відлучений у власноруч написаній «Відповіді Синоду»: «Те, що я відрікся від церкви, яка називає себе православною, це абсолютно справедливо. Але відрікся я від неї не тому, що я повстав на Господа, а, навпаки, тільки тому, що всіма силами прагнув служити йому… Не в молебнях, обіднях, свічах, іконах учення Христа, а в тому, щоб люди любили одне одного, не вбивали одне одного».

Не дивно, що не гнівні слова ієрархів, а адресований уже згадуваному митрополиту Антонію лист дружини Льва Толстого Софії сколихнув тодішнє російське суспільство: «Винні у гріховних відступах від церкви не шукачі істини, а ті, які, гордо визнавши себе церковними главами, замість любові, покори і всепрощення стали духовними катами тих, кого швидше простить Бог за їхнє зречення земних благ та сповнене любові й турботи про людей життя, хоч і поза церквою, ніж пастирів у діамантових митрах і зірках».

Письменник, який є гордістю і совістю мислячої Росії, мав мужність нагадати, що всі ми рівні перед Богом, а єдина відмінність між нами — у гріхах наших, від розплати за які не врятує ні церковний сан, ні найвищі світські звання і посади. Втім, чи почуто його голос навіть нині?

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Сором пік душу

ГЕНІЙ. Прикро це визнавати, однак у більшості українців знайомство з творчістю Лесі Українки обмежується десятком поезій, «Лісовою піснею» та кількома п’єсами. Ще менш відомо, що за життя твори видатної доньки України краще знали за кордоном, ніж на рідній землі, де друк українських книжок заборонили. У СРСР аж до 1938 року Лесю Українку вважали «буржуазною націоналісткою». Отож за зберігання «крамольних» віршів можна було поплатися життям. Утім, це найвагоміший доказ сили її творів та стимул для перетворення Лесі Українки із символу в знану кожним із нас поетесу, мислительку, вічно актуальну публіцистку.

60-РІЧЧЯ АНТИСТАЛІНСЬКОЇ ДОПОВІДІ ХРУЩОВА

Від культу особи — до приватизованих партій

ПАРАЛЕЛІ. Завдяки знаменитому фільму «Холодне літо 53-го» чимало наших співвітчизників переконані, що масштабна амністія відбулася саме згадуваного року. Та насправді йшлося лише про звільнення «соціально близьких» комуністам кримінальників, тимчасом як «ворогів народу» та їхніх рідних і надалі утримували за колючим дротом. Зокрема станом на 1 квітня 1954 року в ГУЛАГу перебувало 1,36 мільйона ув’язнених, з-поміж яких понад чверть — молодь віком до 25 років.

На відміну від довоєнних часів, коли «вишколені» у радянській державі в’язні слухняно виконували розпорядження охоронців та їхніх помічників-урків, національно свідомі та свободолюбні юнаки із Західної України і Прибалтики були надто твердим горішком. Не меншу потенційну небезпеку становили колишні фронтовики, які потрапили до таборів за необережно сказане слово та інші «серйозні» злочини, що радянське законодавство визначало як «контрреволюційні».

Отож цілком закономірно, що коли 1953 року реакцією політв’язнів на амністію лише для кримінальників стали масштабні відмови виходити на роботу, то наступного року Кенгірське повстання довелося приборкувати силами армії, кинувши проти фактично беззбройних людей танки і бойову авіацію. СРСР опинився в ситуації, коли подальше збереження імперії ГУЛАГ потребувало не меншої, ніж кількість в’язнів, охорони, що було непосильним завданням для знелюднілої після війни країни.

Однак на початку 1956 року, коли табори нарешті почали закривати, виникла загроза, що правда, розказана амністованими за неіснуючі злочини в’язнів, підірве всю радянську імперію брехні. Саме щоб не допустити цього, вже після фактичного закриття ХХ з’їзду КПРС тодішній глава партії Хрущов виголосив доповідь «Про культ особи та його наслідки», текст якої в СРСР наважилися оприлюднити лише у 1989 році.

Насправді вона містила тільки незначну частину нині всім відомої правди про злочини тоталітарного режиму. Замість визнання його багатомільйонних жертв у доповіді обмежилися згадкою про «масові арешти партійних, радянських, господарських, військових працівників», визнавши нікчемність для комуністичної влади робітників, колгоспників, інтелігентів, яких загинуло на порядок більше. Засудивши депортацію карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів, балкарців, Хрущов жодним словом не обмовився про десятки інших репресованих народів — від радянських німців, які мали власну автономію у Поволжі, до трагедії кримських татар.

Цей перелік замовчувань і свідомих перекручувань напрочуд довгий, однак нині в доповіді вже понад півстолітньої давності привертає увагу те, що, на думку промовця, першопричина всіх зловживань — культ особи Сталіна та його небажання зважати ні на думку народу, ні навіть партії, від імені якої номінально здійснювалася влада. Фактично йдеться про ту саму відмазку, до якої вдалися регіонали, переклавши виключно на Януковича всі смертні гріхи створеного їхніми спільними зусиллями злочинного режиму.

Утім, чи далеко від них пішли начебто демократичні партії сучасної України? Недарма Хрущов у доповіді особливо наголошував, що навіть у вкрай напружені для більшовиків роки розв’язаної ними громадянської війни партійні з’їзди відбувалися фактично щороку, тоді як за Сталіна між XVIII і XIX з’їздами минуло понад 13 років! Нині аналогічна ситуація в Україні, де партійні форуми збирають не для звіту керівництва і вироблення підтримуваної рядовими партійцями стратегії, а фактично для затвердження виборчих списків, що складають особисто «вожді». То чи варто дивуватися, що більшість українських партій не мають жодної ідеології, без чого це не партії у загальноприйнятому розумінні, а виборчі штаби лідерів, які продають місця у Верховній Раді, спрямовуючи виторгувані кошти на промивання мізків електорату чи навіть підкуп виборців?

Слабка втіха, що в путінській Росії ситуація ще гірша. Тамтешній «вождь», так само як колись Сталін, твердо впевнений, що досить йому лише ворухнути мізинцем, і влада у «недружніх» країнах зміниться на лояльнішу. Причому це стосується не лише України, а й Чехії, Греції, Угорщини і навіть Франції, де фінансовані коштом російського народу псевдонаціоналістичні партії не шкодують зусиль для перетворення власних країн на поле експериментів, жертвами яких колись уже стали десятки мільйонів громадян СРСР.

170 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДЖАМБУЛА ДЖАБАЄВА

«Будь безстрашним, мій Алгадаю!»

ПАМ’ЯТЬ. Казахстан в Україні насамперед асоціюється з іменем Тараса Шевченка, засланого в цей далекий край, і освоєнням казахстанської цілини, на яку українці масово їхали добровільно-примусово за комсомольськими путівками та рятуючись від колгоспного рабства.

Менше відомо, що наші народи поєднує спільна трагедія — Голодомор 1932—1933 років. Номінально казахів тоді загинуло «лише» від 1,5 до 2,5 мільйона, однак це становило третину(!) тодішнього населення Казахстану.

Так само як у нас Шевченка, в далекій від України країні шанують свого поета — акина Джамбула Джабаєва. Сім його синів воювали в роки війни проти гітлеризму, двоє з яких не повернулися до рідного дому.

Народний співець, який помер 1945-го 99-річним, так і не дізнався, що його улюблений Алгадай, зниклий безвісти у лютому 1943-го, упокоївся у забутій братській могилі на околиці українського міста Синельникове на Дніпропетровщині. Поховання воїнів, яке з часом опинилося просто під міською вулицею, випадково виявили під час прокладання газопроводу в 1987 році.

Кулеметник Алгадай Жамбілов (російські писарі не переймалися правильністю написання прізвищ «інородців») до останнього подиху прикривав відступ товаришів, свято вірячи, що Батьківщина його не забуде. Цей подвиг став ще одним духовним містком, що навіки поєднав український і казахський народи.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)