Нинішня політика європейських держав стосовно путінської Росії мимоволі викликає асоціації із назвою відомої праці Леніна «Крок вперед, два кроки назад» та примушує засумніватись в їх здатності протистояти агресору, вже раз продемонстрованої у часи «умиротворення» Гітлера.

Утім, давно відомо, що кожна нація має таких лідерів, на яких заслуговує, — чи то Путін чи Ангела Меркель. Отож доречніше вести мову не про загрозливу «короткозорість» політичних еліт країн демократії, а про загальний стан їх суспільств та вражаючий контраст у ставленні до подій у світі американських і західноєвропейських громадян. Причому навіть коли йдеться не про Україну, за інтереси якої, на переконання цілого кагалу оплачених за російський кошт експертів і журналістів, не має потерпати західноєвропейський обиватель. Як на мене, значно наочніша реакція на події, образно кажучи, у «власному домі» європейців, що ілюструє здатність до захисту чи, точніше, повну відсутність цього рефлексу в занадто толерантних суспільствах.

Згадаймо трагічні події 11 вересня 2001 року в США, коли до палаючих башт хмарочосів-«близнюків» без жодних вагань направились сотні пожежників і рятівників, свідомо ризикуючи власним життям заради порятунку інших. Натомість на норвезькому острові Утойя одинак-вбивця Брейвік упродовж кількох годин безперешкодно розстрілював людей, доки місцеві поліцейські… шукали човна, щоб переправитись до місця злочину. Більше того, жертвами стали не діти, безпомічні старики чи інваліди, а активісти молодіжного крила правлячої партії Норвегії — юнаки та юнки, покликані бути лідерами й не обділені розумом, спритністю та фізичним здоров’ям.

Здавалось би, що простіше, ніж зорганізуватись перед обличчям власної смерті та гуртом обеззброїти нападника, навіть втративши при цьому кілька життів? На ділі все відбувалося з точністю до навпаки — і острів перетворився у кривавий тир, де кожен намагався врятуватися самотужки, тим самим прирікаючи себе на загибель. Лише кілька наймужніших юнаків спробували обеззброїти нападника, однак в одиночку, що стало безрезультатною жертвою.

Власне йдеться майже про повну аналогію з нинішньою ситуацією у Європі, де Путін розпочав криваве «полювання» з України, а Польща і Литва дійсно героїчно допомагають зупинити агресора, тим часом як набагато могутніші держави демонструють вражаючу чи то толерантність, чи то фізіологічну нездатність до опору нічим не прикритому міждержавному розбою.

Однак ще Вінстон Черчилль стверджував, що той, хто між ганьбою і війною обирає ганьбу, отримає і ганьбу, і війну. Це має пам’ятати як Європа загалом, так і насамперед громадяни колишніх «держав соціалістичного табору» з кривавим «умиротворенням» Кремлем Угорщини у 1956 році та наданою «братньою допомогою» Чехословаччині у 1968 році. Тим більше, що нині безпеку спільного європейського дому ще можна захистити суто економічними засобами, замість того, щоб марно сподіватись: може вдасться сховатись від кремлівського брейвіка у віденських, будапештських чи празьких «кущах».