Енергетика, яку дарує людям творчість художників-аматорів у Чорнухинській галереї мистецтв Полтавської області, без сумніву, може конкурувати з найвідомішими виставковими залами світу. Бо тут виставляють свої роботи сусіди, знайомі, начальники і підлеглі. Одне слово, люди, які живуть одним життям з односельцями. І саме вони наповнюють духовністю та красою буденність, допомагають побачити незвичне у звичному. Шарму експозиції додає те, що сезон відкривають жінки. Уже не один рік. Тож цікавість загострена. Мовляв, що нового?
Квітами зустрічає Наталія Трейтяк із села Гільці. Яких там тільки немає: від сон-трави до квітів-мрій. Кожну виписано так, ніби промовляє: «Милуйся, але не зривай!» Художниця багато років працювала в дитячому садку. Видно, професія наклала відбиток на її творчість. Бо її квіти — як діти: ніжні, пустотливі, з ознаками цікавості.
З таким відчуттям заходжу до наступної зали, де виставлено роботи Лідії Зуб. Одразу віє чимось знайомим. Так, це пейзажі її рідного села Харсіки. І коли в буденному житті їх сприймаєш мимохідь, то на полотні художниці — це вже відчуття гордості за рідний край. Вони без слів закликають берегти те, що маємо. На жаль, стають документальними пам’ятками того, що село втрачає останніми роками.
Пейзажі Лідії Зуб настільки досконалі й проникають у саме серце, що їх шанувальники уже є в багатьох країнах. Там, за морями-океанами, вони нагадують нашим емігрантам про коріння їхнього роду. Недарма біля кожної картини хочеться зупинитися, замислитися про сутність життя і місце кожного з нас у ньому.
Поштовх до самозаглиблення дає творчість Ольги Розсохань. Ця майстриня постійно перебуває в пошуку самовираження. Манеру її виконання не переплутати з іншими. У жанрі пресованої флористики вона досягла, здається, неймовірного. Коли дивишся на картини, не віриш, що викладені з кори, листя, квітів і трави. Природа на них ніби під подихом легенького вітерцю купається в сонячному промінні.
А щоб глибше проникнути в суть прекрасного і розвивати уяву, Ольга Розсохань вдається до абстракції методом акрилового живопису. Ні, це не ті химери, які часто пропонують у художніх салонах. Тут усе м’яко, тонко, ніби ніжною музикою лягає на серце. А зупинившись біля картини «Розлуки порвана струна», не лише побачите осінній парк, лавочку, що сумує за закоханими, а відчуєте наголос на справжніх цінностях життя.
Перед художницею із вдячністю слід схилити голову не лише за насолоду від побаченого. Як журналіст вклоняюсь їй за сміливість і мужність, що у важкі години, які переживає нині районна газета, Ольга Розсохань пішла туди працювати. Не за зарплату (вона там мізерна), а щоб служити людям. Тож робить це і пензлем, і пером.
Директор Чорнухинського літературно-меморіального музею Г.С. Сковороди Микола Соляник (галерея мистецтв — складова музею) пригадує: коли відкривали виставковий зал, скептиків було багато. Мовляв, хто виставлятиметься і кому те потрібне? Час спростував цю думку.
«Існує черга, щоб виставити власні картини в галереї мистецтв, — каже Микола Дмитрович. — Край наш багатий на таланти, а виставки стимулюють творчу діяльність».
Додамо: роботи художників-аматорів свідчать, що, попри всі труднощі, люди в селах не втрачають творчого потенціалу, вірять у прекрасне і закликають берегти села, які в усі віки були джерелом натхнення.
Микола ПЕТРУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+