Газета Кабінету Міністрів України19 листопада 2026
19 листопада 2026

Командир, який не ховався за спинами підлеглих

 На життєвому шляху зустрічаєш чимало людей. Хтось забувається миттєво, хтось пізніше. Хтось стає тобі небайдужим. Але є такі люди, світ навколо яких обертається швидше.

На життєвому шляху зустрічаєш чимало людей. Хтось забувається миттєво, хтось пізніше. Хтось стає тобі небайдужим. Але є такі люди, світ навколо яких обертається швидше. Їх зовсім не багато, і коли вони зникають, здається, чогось твоїй душі не вистачає і немає чим цю порожнечу заповнити. Такою яскравою людиною зі стрижнем та вогником у серці був для мене  капітан Костянтин Васюк.

Він мав прекрасну родину, був дуже відомою людиною в Калинівці, вів активну громадську діяльність на Вінниччині, свого часу очолював Калинівську районну державну адміністрацію. Від першого дня активний учасник майдану і доброволець, який з 2014 року став на захист України.

Ми познайомилися в середині березня цього року в Макарові, коли «Калина», це позивний Костянтина, тільки повернувся після поранення. Важка контузія внаслідок авіаудару ще не раз давала про себе знати пізніше. Він повернувся разом з побратимами, навіть не використавши відпустки, якою міг скористатися після виписування зі шпиталю, і головне, розуміючи, що ми майже в оточенні. На КСП батальйону його зустріли як рідного, всі обійняли, й одразу відчулося, як підвищився настрій присутніх.

«Калина» одразу занурився в завдання свого зенітно-ракетного взводу. Після знайомства він розповів про своїх хлопців, їхні досягнення. Особливо пишався бійцем з позивним «Сімка», який 4 березня знищив у Макарові ворожий вертоліт з екіпажем. Було видно, що кожного підлеглого він добре знав і був для них і командиром, і батьком. Звідси і високий дух у бійців, і дисципліна, й усвідомлення важливості та відповідальності поставлених завдань.

Сподіваючись оточити макарівських захисників, ворог періодично завдавав ракетних авіаударів по мосту. Це був єдиний шлях для відходу в разі оточення. Знищення цієї авіації й було завданням підрозділу «Калини». І він дуже переймався, що наявні на той час в підрозділі засоби ураження авіації були корисними в кращому разі для неброньованих вертольотів, і то лише вдень. Пам’ятаю, як він радів після відходу окупантів з Макарівщини, встановивши величезний прапор на автомобіль з написом «Макарів». Хоч це була фантастична новина для всіх нас.

Після Макарова нас переформували для злагодження у складі 46 окремої аеромобільної бригади. Пам’ятаю, як надійшла вказівка сховати Державні прапори України, які були на місцях розташування підрозділів, тому що вони нас демаскували. Мені так і не вдалося переконати «Калину» це зробити. Зійшлися на тому, що він замаскує прапор, щоб його не було видно з неба, але було видно всім із землі. Потім було наступне бойове завдання — південь.

Ті виходи всі запам’ятали добре. На передовій було дуже гаряче фактично щоденно, щогодини. Здавалося, палала земля. Ворог застосовував усе наявне озброєння, зокрема касетні й фосфорні снаряди. Щоденно до десяти разів завдавала ударів ворожа авіація. 20 серпня «Калина» був на КСП, коли почув, що на одній з точок існує загроза прориву ДРГ. Тоді він схопив автомат, чиїсь магазини і стрімголов побіг до виходу, гукнувши: «Комбате, дозвольте!»

Не уявляю, як він неушкодженим під шквальним вогнем дістався точки, але разом із ще одним бійцем вони її втримали. Двох орків знищили, і ворог відійшов, забираючи поранених. Більше спроб прориву там не було. Мабуть, вирішили, що їм протистояв цілий взвод. Якби ця точка впала, наслідки могли б бути дуже складними для нас. Того дня на КСП тільки і звучало: «Калина» — красунчик!»

Зупинилося життя «Калини» надвечір 23 серпня. У День Державного прапора України, який він так сильно любив і поважав. Танковий постріл став фатальним. За годину до цього «Калина намагався» допомогти іншому нашому пораненому командирові, але марно. 

Поховали капітана Костянтина Васюка на малій батьківщині, в Калинівці. Величезна кількість вдячних людей громади проводжала Героя в останню путь на колінах. Знаю, що сім’я може пишатися своїм чоловіком і батьком, а громада і Україна — своїм Героєм.

Вадим СТРЕМБІЦЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»