«В епоху тиранії суспільної думки вчинками більшості людей керують пристосуванство і міркування престижу», — вважав Земляк, доводячи, що можна жити по совістіУже доброю традицією стало згадувати, що Олександр Довженко, прочитавши повість «Рідна сторона» тоді ще початківця Василя Земляка, радив друзям обов’язково з нею ознайомитися. Мовляв, дуже вже гарно якийсь старий поліщук написав про Полісся. Насправді авторові виповнилося лише 33 роки, хоч подій і випробувань у його біографії вже вистачило б на довге життя.

Справжнє прізвище письменника Вацик, адже його батько з чехів, які віками жили на нашій землі, а мати — українка з Вінниччини. Саме її рідне село Конюшівка стало місцем народження майбутнього прозаїка, родині якого в голодному 1932 році довелося тікати до Миколаївки Козятинського району. Здавалось би, яка різниця, де відбувати колгоспну кріпаччину в межах однієї області безпаспортним і безправним селянам? Однак у чеському селі, звідки був родом батько, люди потерпали від голоду, але не гинули від організованого більшовиками Голодомору, як у поселеннях українців.

У 1940 році Василь Вацик став курсантом Харківського авіаційного училища, а через рік, приїхавши до матері, якій саме зробили складну операцію, несподівано для себе опинився на окупованій ворогом території. Так само, як юні герої «Молодої гвардії», колишній курсант не став очікувати вказівок переляканих і деморалізованих партфункціонерів, а за особистою ініціативою розпочав власну війну проти гітлерівців.

Патріоти-добровольці створили партизанський загін ім. Івана Богуна, який у 1943 році за вказівкою згори перейменували на імені Суворова, а двічі пораненого командира взводу розвідників Василя Земляка (таким був його тоді ще не літературний псевдонім) за шість пущених під укіс залізничних ешелонів не відзначили жодною (!) бойовою нагородою.

Визнаний не придатним до військової служби колишній партизан виявив мужність уже в мирному житті, коли на посаді керуючого відділком Червоненського цукрозаводу на Житомирщині відмовився виконувати розпорядження райкому компартії сіяти буряки у ще не прогрітий ґрунт, за що його показово вигнали з роботи. Довелося змінити «номенклатурну посаду» на перо журналіста обласної газети, чиї обов’язки обмежувалися підготовкою коротких інформацій про перебіг польових робіт у кількох віддалених районах.

Шлях від фактичної роботи газетярем-обліковцем до вершин літератури, на якому обламали крила чимало талановитих випускників журналістських вишів, Василь Земляк здолав уже у 1955 році, коли його дебютна повість «Рідна сторона» привернула увагу Олександра Довженка, який саме завершував «Зачаровану Десну».

Та найвизначніші твори письменника, який створив власний стиль химерно-поетичної прози, — дилогія «Лебедина зграя» і «Зелені млини», яку двічі висували на здобуття премії ім. Т. Шевченка. Однак навіть підтримки Олеся Гончара забракло, щоб романи за життя автора здобули визнання не лише вдячних читачів, а й чиновників від літератури.

Єдина державна нагорода митця, чию «Лебедину зграю» перекладено десятками іноземних мов, — вручений ще у 1960 році орден «Знак пошани», яким зазвичай відзначали жінок за посередні досягнення у праці. Зате збереглися доноси про «антирадянські» висловлювання Василя Земляка та вилучення під час підготовки до друку «ідеологічно шкідливих місць» із його творів. Не дивно, що письменник несподівано помер 54-річним. Причиною його загибелі, як і Юрія Яновського, став неправильний діагноз під час лікування.