Перемоги українських кінематографістів на міжнародних фестивалях, цікавість глядачів, критиків та світової кіноспільноти до фестивального руху в Україні, початок зйомок спільних з європейськими кінодержавами картин, нарешті, цьогорічна прем’єра першого повністю українського фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» — такими є ознаки змін, що сьогодні відбуваються у вітчизняному кінематографі. Головна з них — увага держави до галузі.  

«Коли помирає поет, то помирає щось таке, що не кожний здатний побачити», — так казав герой Івана Миколайчука в його фільмі «Вавилон ХХ». Ці слова і про його своєрідного хрещеника в кіно, його товариша Богдана Ступку. Акторові пощастило увійти до видатної неповторної когорти українських «поетів» кіно 60–70-х років минулого століття, побачити театральних легендарних майстрів і створити свій неповторний талановитий світ — Богдана Ступки. І якимось дивовижно-містичним чином він усе життя був пов’язаний із двома безсмертними філософами: Григорієм Сковородою та Іваном Франком. 

У навколишніх селах Сватівського району, що на Луганщині, мілуватців чомусь кличуть «французами». Жодного історичного під∂рунтя для цього немає. Колеги запропонували версію, що прізвисько приросло після якогось фільму кінця 50-х років ХХ століття, де молодий Микола Мащенко грав роль іноземця: стрункий чорнявий красень. Саме такий, якими видавалися французи тодішньому обивателю з глибинки. Може, саме так і народжуються легенди?  

«Ковчег акторських ролей» — одна з живописних робіт актриси Лариси Кадочникової, яку вона представила на своїй персональній виставці в галереї «Атрибут». Що то за ролі, зібрані в уявнім ковчезі? Мабуть, ще не зіграні, бо і виставка народної артистки України, народної артистки Росії, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка має назву «Світ моїх марень і мрій». Актриса і художниця далі грає для нас свої омріяні ролі, витворюючи іншу реальність уже олівцем і пензлем.

Живі замальовки, зроблені під час зйомок фільмів, які увійшли до скарбниці світового кіномистецтва — «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих», повертають нас до творення вітчизняного поетичного кіно, образів видатних режисерів і акторів, які були поруч із талановитою артисткою, — Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука. Тож Лариса Кадочникова створює, можливо, живописну галерею тих образів і сюжетів, які могла б ще реалізовувати на сцені і в кіно. Тому в нашій розмові однаково перепліталися теми образотворчого і кіномистецтва. 

Відкриття театрального сезону в Рівному — це той момент, коли зала не вміщає глядачів. Вони сидять на сходах і стоять у проходах: тільки б нічого не пропустити! Цієї бурштинової осені рівненські театрали відкриють сезон незабутнім гоголівським «Ревізором» у постановці лауреата Шевченківської премії Анатолія Дзекуна. А далі… Що ж, власне кажучи, далі? І не лише, сказати б, «на картинці» перед глядачем, а й за лаштунками, у становленні талановитого колективу, в розвитку театрального мистецтва в Україні? 

Минулого сезону репертуар театру поповнився кількома виставами, дві з яких створені і виконані вперше у світі: це балети «Каприси» і «Перехрестя». Перший поставив відомий український балетмейстер Віктор Литвинов у декораціях Марії Левитської на музику 24 каприсів Ніколо Паганіні, майстерно і вишукано оркестрованих композитором і нині художнім керівником театру Мирославом Скориком. 

«Сьогодні ті, хто ще не був у Національній опереті, живуть стереотипами: «так ето ж аперета…» Чому? Банальний брак культури! Тому я щоденно створюю театр високого рівня в усьому: ми пропонуємо глядачеві не просто виставу, а окремий інтелектуальний проект від інтерактивного спілкування з глядачем до шоку! Звичайно, позитивного мистецького шоку! Моя мета — театр широкого профілю, якому підвладне як класичне музичне мистецтво, так і його авангардні течії. Це практика всіх великих європейських театрів», — упевнений наш герой, художній керівник Київського національного академічного театру оперети Богдан Струтинський, який працює, не чекаючи «дякую», а за покликанням серця.  

Кіно в Україні, де найпершу зйомку за часів Російської імперії здійснив харківський фотограф Альфред Федецький, — багатолике. Ось хоча б у столиці. В кінотеатрах воно переважно голлівудське, авторське буває лише в «Києві» та «Жовтні». Більшість українців переглядають фільми в Інтернеті, а деякі виставляють там своє відео, іноді збираючи й по 40 тисяч глядачів. То де ж відроджувати українське кіно і яке саме? 

Однією фарбою театральної картини не намалюєш — це радше хроніка піднесень і спадів, де, як у драматургії, кожна нова картина заперечує попередню. Що, власне, і є стрижнем драми, у нашому випадку — українського театрального поступу доби Незалежності. 

Для  дітлахів, котрі цієї суботи вперше почують шкільний дзвоник, починається нове життя: доведеться звикати до нового режиму, колективу, обстановки, що, звісно, є певним стресом для дитячого організму.  Як найкраще організувати день першокласника, що і в якій кількості слід їсти та як уникнути психологічних «гострих кутів», досліджував «Урядовий кур’єр».