На своєму понеділковому засіданні Кабінет Міністрів ухвалив кілька рішень, зокрема Концепцію Державної цільової економічної програми розвитку автомобільних доріг загального користування на 2013—2018 роки. 
Прийняття розпорядження дасть змогу визначити пріоритети та завдання розвитку автомобільних доріг загального користування у згаданий період на основі системних методів: впровадження комплексу заходів нормативно-правового забезпечення, формування стабільних джерел фінансування дорожнього господарства, проведення реформ управління автомобільними дорогами загального користування.

У фінальному запливі на 200 метрів комплексом Максим встановив черговий паралімпійський рекорд, випередивши срібного призера росіянина Олександра Неволіна-Свєтова на цілих дві секунди.

— 200 метрів комплексом для мене важка дистанція. Перемогу буквально вирвав зубами. На фініші вже не відчував ні рук, ні ніг. Приходив до тями півгодини, — зазначив щасливий переможець після церемонії нагородження. — Це моя друга Паралімпіада, і я став на чотири роки дорослішим. Перемоги тепер даються важче, і цінуєш їх більше. Пам’ятаю, що від двохсот метрів комплексом у Пекіні я також відходив важко. Та коли медаль висить на шиї, то забуваєш про всі негаразди і як на крилах летиш над землею. 

Свого приятеля Романа, що мешкає в будинку в передмісті Києва, я давно не бачив таким розгніваним. На нашу заздалегідь обумовлену зустріч він запізнився хвилин на сорок, а на моє іронічне зауваження щодо його незвичної непунктуальності та поганого настрою роздратовано відповів:

— Я подивився б на твій настрій, якби у твоїй хаті на цілу добу «вирубили» світло! До того ж, це вже третє чи четверте тривале відключення електрики з початку серпня! Тільки-но сильний дощ, шквальний вітер — і в нашому селищі світла немає. І жодної відповідальності власників енергомереж. Мабуть, «автономку» встановлюватиму: електрогенератори купуватиму, — вже спокійніше завершував свій монолог Роман. 

З перших днів Чорнобильської катастрофи, коли на телеекранах з’являється Прип’ять, оператори обов’язково показують ляльку у покинутій багатоповерхівці. Сприймають її не як забуту дитячу іграшку, а як своєрідний символ повернення місту життя. Є й інша реальність: на східцях, що ведуть до колишнього будинку культури, пробивши бетон, ростуть дерева. Вони ніби намагаються закрити від світу величезну трагедію. Але те й інше неможливо. Чи ж повернуться туди люди і ким? Про це наша розмова  з першим заступником голови Державного агентства з управління зоною відчуження Дмитром БОБРОМ. 

На запитання, що чекає на ринок пасажирських автоперевезень у найближчому майбутньому, годі шукати конкретної відповіді. Чутки поширюються найрізноманітніші: від оптимістичних тверджень про виведення з тіні цього досить прибуткового сектору економіки  до банального переділу ринку під виглядом укрупнення компаній. Підгрунтям для таких розмов стали наміри Міністерства інфраструктури реформувати ринок пасажирських автоперевезень. Причому не в далекій перспективі, а вже наступного року.   

Ще кілька років тому седнівські школярі забігали до кабінету директора Валерія Іванова і дивилися на макет нового навчально-виховного комплексу як на казку. Чи матиме вона щасливий кінець, залежало від дорослих, їхнього уміння і, головне, — бажання згуртуватися навколо цієї справи. На якомусь етапі будівництво, розпочате у 2007 році, мало не перейшло до розряду довгобудів. Тим часом учні продовжували мерзнути в 300-річному «панському» будинку — колишній садибі представників козацької старшини Лизогубів, де взимку температура повітря опускається до 10—12 градусів. 

Минуло 100 років відтоді, як улітку 1912 року двоє хлоп’ят-пастушків —  Федір Деркач та Карпо Манжа, випасаючи череду корів на околиці села Мала Перещепина Новосанжарського району, випадково натрапили на скарб. За однією з версій, край півпудової срібної вази злегка виднівся в розмитому річкою піску, тож хлопці відкопали її руками. Ще кажуть, що хтось із пастушків провалився ногою прямо в горловину тієї посудини. Начебто, дізнавшись про знахідку, батьки пастушків попросили їх ще пошукати на тому місці. І незабаром до першої коштовності додалося ще одинадцять золотих кубків із самоцвітами…  

  Сина чернігівського княжого подружжя Святослава Ольговича і Катерини Петрилівни Ігоря за звичаями часу виховували як воїна. Ще підлітком княжич був досить вправним, аби поруч із дорослими боронити від половців своє місто, і досить освіченим, аби брати участь у боярських нарадах. Його дружиною стала Єфросинія, донька Ярослава Осмомисла, а невісткою — донька половецького хана Кончака, на Сіверській землі вихрещена в Свободу. Символіка цього імені відповідає зображеному в «Слові…» епізоду життя новгород-сіверського князя — невдалому походу на бій «за землю руську», полону, втечі і щасливому поверненню додому.

День знань у Придніпров’ї відзначили відкриттям нових шкіл, розрахованих загалом на 921 учня: двох сільських та однієї в обласному дитячому центрі соціальної реабілітації «Перлина Придніпров’я». Усі вони забезпечені комп’ютерною технікою, новими меблями та навчальним обладнанням, енергоощадними вікнами й сучасними котельнями. На 100% забезпечені безкоштовним підвозом дітей і вчителів, мають власні сторінки в Інтернеті, щоб брати участь у проекті «Обласна електронна школа». 

Настоятель парафії української православної церкви з Чикаго (США) Іван Боярчук привіз на Волинь і передав керівникові облдержадміністрації Борису Клімчуку образ Покрови. Унікальність артефакту полягає в тому, що на цьому образі у 1942 році приймали присягу на вірність нашому народу вояки Української Повстанської Армії. Свого часу, розповів представник української діаспори, ікона належала Романові Шухевичу, який переправив її в Чехію. Потім вона потрапила в руки владики Петра — головного казначея ОУН, який у повоєнні роки жив із родиною Івана Боярчука. Помираючи, митрополит Петро заповідав знайти таке місце на землі, де ікона буде у безпеці.