Нещодавно ЮНЕСКО визнало козацькі пісні Наддніпрянщини нематеріальною культурною спадщиною людства. Про те, що дає цей статус, який загалом сучасний стан дослідження українського фольклору, говоримо з методистами групи аналізу у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Марією МАРФОБУДІНОВОЮ та Вікторією КАРПОВИЧ, які готували відповідні матеріали для цієї організації. Їхнє попереднє місце роботи — науково-дослідна лабораторія фольклору, народного говору та літератури Нижньої Наддніпрянщини, яку пані Марія очолювала, а музикознавець Вікторія Карпович працювала науковим співробітником. Установу заснували 1988 року, а 2013-го через брак фінансування закрили. 

Ім’я 33-річного бігуна Євгена Гливи з містечка Охтирка на Сумщині нині широко знане у світі. Він учасник майже 30 міжнародних марафонських забігів, які проходили в понад 20 країнах. Нині спортсмен посідає друге місце у світовому рейтингу марафонців, які спеціалізуються на бігу в пустелях, поступаючись лише представникові Марокко Рашиду ель Мурабіді. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Катастрофа, про яку не згадують

У колонізації Америки українська основа

Трагедія червоного барона

В одному зі столичних конференц-залів — як на дитячому майданчику: гамірлива непосидюча малеча гасає між рядами стільців, бешкетує й навіть грає у футбол. На стільці поруч зі мною — киянка Оля з чотиримісячним сином на руках. Триває Український тиждень імунізації, під час якого його ініціатор ГО «Батьки за вакцинацію» організував кілька тренінгів, а також зустріч для батьків із дитячим педіатром Євгеном Комаровським. Оля каже, що прийшла, аби нарешті докладно розпитати про те, як правильно робити щеплення синові. «Від дільничного педіатра, на жаль, нічого не можу добитися, та й кажуть, що вакцин немає». 

Туристський сезон на Миколаївщині стартує 1 травня. Його особливістю стане поєднання в одному маршруті компонентів, які начебто і не змішуються, зате додають нових вражень. Так, обравши відвідання Національного історико-археологічного заповідника «Ольвія», можна одночасно скупатися в Бузькому лимані, порибалити на Волоській косі, відвідати будинок відомих митців Бахтових у селі Парутине, поласувати домашніми сирами й винами на фермі. 

Нині Тетяна Іващенко — один із затребуваних і популярних українських драматургів. Авторка 16 п’єс і 41 успішної вистави за її творами у 22 театрах України. Найперше втілення її п’єси «Принц — водій трамвая» було першою в Україні спробою театральної антрепризи. А найуспішніша її п’єса «Таїна буття» про взаємини Івана Франка та його дружини Ольги Хоружинської стала класикою української драми і не лише увійшла в нещодавно випущену першу антологію сучасної біографічної драми, а й подарувала їй назву. Минулий рік для Тетяни Іващенко став навдивовижу врожайним. Вийшла збірка п’єс «Сім акордів». Серед 10 прем’єр за її п’єсами одна відбулася на сцені давно омріяного театру — столичного ім. І. Франка. А нинішній почався виданням ще двох збірників української драматургії, куди увійшли твори Іващенко. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Незручне слово письменника-громадянина 

Материнський подвиг жінки-мучениці

Призабута капітуляція України

Донині український медик у звичайній комунальній поліклініці чи лікарні може сумлінно працювати і заробляти ну, скажімо, чотири тисячі гривень. А може взагалі не паритися — й отримувати ту саму суму. Де мотивація? Навіщо йому бути ввічливим із пацієнтом, витрачати власний час і гроші, аби навчитися новим методикам чи передплачувати якісний медичний журнал, зрозуміло, англомовний? 

Три роки тому талановита двадцятирічна дівчина з Дрогобича Христина Соловій на телепроекті «Голос країни» заспівала так, що Святослав Вакарчук не стримав сліз. Більше того, метр рок-музики не тільки взяв її у свою команду, а й уперше наважився стати продюсером. Тепер Христина співає разом зі своїм кумиром, відеокліпи до її пісень зашкалюють за кількістю переглядів, а квитки на перші концерти годі було дістати. 

Приводом укотре згадати про уманські катакомби став недавній обвал біля одного з місцевих домоволодінь. На місці провалля, з’ївши паркан і дерево, утворилась яма завглибшки 5 метрів. Уманці кажуть, що таке явище звичне для їхнього міста.

Уманські катакомби ховаються під землею близько чотирьох століть. Час від часу вони нагадують про себе обвалами доріг, осіданням ґрунтів під спорудами. Але достеменно дізнатися, хто і навіщо їх викопав, нині неможливо. За однією з версій, цими ходами у XVII столітті до козацької фортеці доправляли провіант і воду. Ними ж у 1677 році до неї потрапили турки. У 1768-му найкривавішу розправу тут влаштували гайдамаки, так само з’явившись у місті буквально з-під землі. Відтоді печери називають гонтівськими.