Між «знати» і «робити» — прірва. Тож зовсім не ідеалізуючи роботу нинішньої команди Мінздоров’я, не можна не помітити фактів, які дають змогу зробити обережний прогноз, що два десятиліття дискусій нарешті перейдуть в реальну реформу системи.  З-поміж іншого саме ця  команда цього року запускає на первинній ланці принцип «гроші ходять за пацієнтом» та повертає реімбурсацію. Саме вони, проходячи тернистий шлях узгодження з профільним парламентським комітетом законопроекту № 2309, що має забезпечити автономію лікарень, паралельно власними силами запроваджують зміни, на які давно очікують керівники лікарень. Ідеться, зокрема, про скасування наказу МОЗ № 33, що дало змогу головним лікарям впорядковувати штат, та зміни до постанови Кабінету Міністрів № 228. Саме з останнього ми й почали розмову із заступником міністра охорони здоров’я  Павлом КОВТОНЮКОМ. 

Для українців Хортиця — величний меморіал козацтва просто неба. Нині до національного заповідника входять унікальні історико-археологічні пам’ятки, об’єкти природно-заповідного фонду. Водночас острів — частина Запоріжжя, він має міську інфраструктуру, театр, школу, жителів і… 40 сторонніх землекористувачів на охоронній території. Та найбільше непокоїть співробітників заповідника стан Музею історії запорозького козацтва. Чому? Про це «УК» розповідає генеральний директор Національного заповідника «Хортиця» Максим ОСТАПЕНКО. 

На старий Новий рік хлопці нашого села чекали з особливим нетерпінням. Тому що для нас це були своєрідні зимові жнива, він асоціювався з дармовими цукерками і грошима, яких можна було назбирати на місяць наперед. Отож готуватися до нього ми починали відразу після Різдва. Розробляли маршрути, визначалися з тим, до кого зайти насамперед, а хто й почекає. Щодо мене, то я посипати починав із краю села, в чужих людей, залишаючи родичів на закуску. Бо напевне знав, що вони розщедряться на три або п’ять карбованців навіть якщо зайду до них посеред білого дня. Особливо материні батьки — дідусь Антон і бабуся Ганна. До хрещеного з хрещеною я посипати не ходив, тому що боявся їх: хрещений у мене був головою колгоспу, а хрещена — вчителькою. 

Автора унікальних історичних розвідок журналіста і письменника Миколу Чабана одна наша спільна знайома назвала приватним носієм втраченої інформації. Микола Петрович у дослідженнях йде тими стежками, де ще ніхто не ходив, і володіє безцінними й неосяжними, не відомими широкому загалу знаннями. Ними він щедро ділиться у газетних нарисах, книжках, на лекціях і під час зустрічей. Дивовижних історій про відомих людей і несправедливо забутих особистостей, їхніх нащадків у краєзнавця сила-силенна. У сьогоднішній розмові торкнемося лише їх маленької частини. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Діагноз ціною життя 

Армія за ініціативи низів

Малолітні раби Сталіна

«Іспит — розмова двох розумних людей. А якщо один з них виявиться нерозумним? Тоді другий залишиться без стипендії», — жартують студенти у соцмережах. І недарма. Якщо раніше можна було одержати грошову підтримку від держави, не вберігши заліковку навіть від трійки,  відтепер стипендії отримуватимуть лише ті, хто має найкращі здобутки у навчанні. А також соціально незахищені категорії. 

Ось і  настав  новий,  2017-й  рік. Вибухи петард  за вікном сприймаються дещо інакше, ніж у минулі роки. Найсвідоміші думають про неприємні асоціації для учасників АТО. А якщо вибухи за вікном не асоціюються з частиною України у стані війни, то про них нагадають  канали новин. Вони, наче навмисне,  наголошували  на терористичних актах та природних катаклізмах.  «112» цього видалося замало, і канал обнадіяв глядача: внизу екрана пустили стрічку з повідомленням, що «в Національній поліції немає даних про можливі теракти  в Києві в новорічну ніч». Щоб ми поспівчували Нацполіції? 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Український Ікар
Хто має душу, той багатий
Про що нагадує наш славень

Народитися на Різдво Христове — особлива радість. Адже  цього  величного дня святкують усі, на душі кожного і молитовно, і весело, і щасливо. Заслужена артистка України Віра Самчук прийшла в земне життя з Різдвяною зіркою в селі Зелений Гай, що в Заліщицькому районі на Тернопіллі. Люди саме йшли до церкви. У хаті пахло сіном, яке поклали під вишиту скатертину святвечірнього столу, застелили долівку, а на покуті красувався дідух  — сніп-оберіг. Трохи поодаль стояла ялинка, яку день тому батько, незважаючи на хурделицю, приніс із лісу, бо перебував в очікуванні народження дитини. І Бог послав йому на Різдво доню. Вітання приймав уже під дзвінкі колядки та театралізоване дійство вертепників. 

В одному з інтерв’ю Мирослав Слабошпицький сказав: «Світ змінився. І дуже хочеться, щоб українське кіно, яке в різні часи утверджували Довженко, Параджанов, Муратова, Іллєнко,  принесло у світовий кіноконтекст щось оригінальне, щось нове». Гадаю, це «щось нове» нині уособлює він сам. Підтвердження цього — численні відзнаки престижних кінофорумів. Але на початку розмови хотілося з’ясувати в митця, яким був його шлях до професії.