У конференц-залі Українського дому було гамірно й людно. Англійська перепліталася з українською, громадські активісти, чиновники МОЗ, представники міжнародних організацій спілкувалися, очікуючи на звіт щодо міжнародних закупівель ліків на 2015—2016 роки. «Є над чим працювати, але такого прогресу в забезпеченні орфанників ліками ще не було», — відповіла на моє «Як ви?» голова спілки «Орфанні захворювання України» Тетяна Кулеша. 

Навіть сплеск внутрішнього туризму, який відбувся внаслідок подій останніх років, а не завдяки зусиллям відповідальних за це чиновників, не спонукав їх уважніше придивитися, що робиться на ринку екскурсійної діяльності. Якщо відверто, то про це достеменно ніхто не знає. Кажуть, що в такій нерегульованості є свої плюси і мінуси. Гадаю, мінусів більше, і всі вони позначаються на нас, споживачах. Чого часом нам тільки не впарюють, іншого слова не підбереш, некваліфіковані екскурсоводи, озброєні знаннями, умовно кажучи, з кількох книжок. Контролювати їх нікому. От і чуємо, що Шевченко навчався в університеті свого імені, а в київському замку Річарда жив англійський король. І це нині вже не найбільша біда. Страшніше, коли на третьому році війни хтось із таких горе-гідів вестиме екскурсію з позицій «руського міра». 

В інтерв’ю «УК» головний дитячий імунолог Києва Федір Лапій розповів, чому саме в Україні виробники добре заробляють на ліках із недоведеною ефективністю; звідки взялася практика їхнього надмірного призначення; що потрібно зробити батькам і лікарям, щоб ініціатива МОЗ прижилася в кожній амбулаторії сімейної медицини; чи варто нині робити щеплення від грипу. 

Цього року Закарпаття потужно рушило вперед у завоюванні прихильності українських відпочивальників, обійшовши навіть завжди стабільні щодо цього сусідні області-конкуренти. Майже один мільйон туристів відвідали регіон, де клімат упродовж року на сім градусів вищий, ніж у Криму, але в зимових горах без лиж не обійтися. Навіть коли снігу ніде немає — на відомому Драгобраті він обов’язково ляже. Такий славен можна довго співати не тільки цій землі, а й її жителям, бо, наприклад, та неймовірна кількість фестивалів, які постійно щось демонструють, — місцеві кажуть, їх 365 на рік — вже рукотворне диво.

Вистави за п’єсами Павла Ар’є нині з успіхом йдуть на театральних сценах українських та зарубіжних міст. Каже, що вже роками живе, по суті, в шпагаті, бо доводиться проводити одну пряму лінію-дорогу між Львовом і німецьким Кельном, в яких проживає. Особисте життя тримає під сімома замками, зауважуючи, що «своє треба для себе берегти, це — святе». «УК» запросив пана Павла на зустріч. 

 ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Із засудженого — в академіки Туркменії

Криваві лампаси сталінських маршалів

Де поділись українці?

Коли я вперше відвідала Центр кобзарського мистецтва у Підгородньому (Дніпропетровська область) й ознайомилася з тамтешнім музеєм, мене вразили долі кобзарів, які жили і творили у цьому козацькому краї. Попри життєві негаразди, репресії та переслідування радянської влади, і на війні, й у в’язниці вони залишалися українцями, не зраджували народному мистецтву. Це кобзар і художник, майстер з виготовлення бандур Іван Бут — репресований і реабілітований вже посмертно, це його учень Олекса Коваль, який під час Другої світової війни у брянських лісах власноруч зробив бандуру і грав на ній. 

Смерть — це природне продовження життя, казала баба Юстина в новелі Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи». Певно, що так, але торкатися тієї частинки свідомості, де живуть думки про неминучу скінченність життя, не хочеться. Страшно. А той факт, що тяжко, невиліковно хворіти й помирати можуть діти, геть нестерпний.

«Ані звуку!» — грізно процідила крізь зуби вчителька географії й міцно стиснула дерев’яну указку-меч. Школярі, немов миші, перелякано принишкли над підручниками. «Читаємо мовчки!» — прогриміла педагог зі стажем. Про те, як викладають в одній зі шкіл, розповіла мама восьми?класника. Така узурпаторська педагогіка в наших навчальних закладах не дивовижа. Та учні навіть звикли до такого ставлення вчителя. Як змінити ситуацію на краще, дізнавався «УК». 

Ця дата ще на один крок наближає нас до наступного знаменного ювілею народного Любомудра, який відзначатимемо 2022 року. Але вже не один рік громадський організаційний комітет, очолюваний Героєм України Борисом Олійником, активно готується до цієї події. Зокрема у квітні 2014 року створено благодійний фонд «Батьківщина Григорія Сковороди», який передовсім переймається збором коштів для встановлення пам’ятника видатному земляку в Чорнухах на Полтавщині. Над ним працює київський скульптор Віталій Адріанов під опікою голови благодійного фонду Миколи Кривчуна та культуролога Бориса Войцехівського, прізвище якого відкриває список перших доброчинців, які зробили благодійні внески на виготовлення монумента.