Вистави за п’єсами Павла Ар’є нині з успіхом йдуть на театральних сценах українських та зарубіжних міст. Каже, що вже роками живе, по суті, в шпагаті, бо доводиться проводити одну пряму лінію-дорогу між Львовом і німецьким Кельном, в яких проживає. Особисте життя тримає під сімома замками, зауважуючи, що «своє треба для себе берегти, це — святе». «УК» запросив пана Павла на зустріч. 

 ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Із засудженого — в академіки Туркменії

Криваві лампаси сталінських маршалів

Де поділись українці?

Коли я вперше відвідала Центр кобзарського мистецтва у Підгородньому (Дніпропетровська область) й ознайомилася з тамтешнім музеєм, мене вразили долі кобзарів, які жили і творили у цьому козацькому краї. Попри життєві негаразди, репресії та переслідування радянської влади, і на війні, й у в’язниці вони залишалися українцями, не зраджували народному мистецтву. Це кобзар і художник, майстер з виготовлення бандур Іван Бут — репресований і реабілітований вже посмертно, це його учень Олекса Коваль, який під час Другої світової війни у брянських лісах власноруч зробив бандуру і грав на ній. 

Смерть — це природне продовження життя, казала баба Юстина в новелі Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи». Певно, що так, але торкатися тієї частинки свідомості, де живуть думки про неминучу скінченність життя, не хочеться. Страшно. А той факт, що тяжко, невиліковно хворіти й помирати можуть діти, геть нестерпний.

«Ані звуку!» — грізно процідила крізь зуби вчителька географії й міцно стиснула дерев’яну указку-меч. Школярі, немов миші, перелякано принишкли над підручниками. «Читаємо мовчки!» — прогриміла педагог зі стажем. Про те, як викладають в одній зі шкіл, розповіла мама восьми?класника. Така узурпаторська педагогіка в наших навчальних закладах не дивовижа. Та учні навіть звикли до такого ставлення вчителя. Як змінити ситуацію на краще, дізнавався «УК». 

Ця дата ще на один крок наближає нас до наступного знаменного ювілею народного Любомудра, який відзначатимемо 2022 року. Але вже не один рік громадський організаційний комітет, очолюваний Героєм України Борисом Олійником, активно готується до цієї події. Зокрема у квітні 2014 року створено благодійний фонд «Батьківщина Григорія Сковороди», який передовсім переймається збором коштів для встановлення пам’ятника видатному земляку в Чорнухах на Полтавщині. Над ним працює київський скульптор Віталій Адріанов під опікою голови благодійного фонду Миколи Кривчуна та культуролога Бориса Войцехівського, прізвище якого відкриває список перших доброчинців, які зробили благодійні внески на виготовлення монумента. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Серце матері, або Дві Марії

Сіяч розумного, доброго, вічного

Назву Ростову дав український святий

Наприкінці 1980-х по телевізору і радіо зазвучала пісня про донечку. В ній переплелися і оксамитовий баритон виконавця, і ніжна мелодія, і неповторні слова про маленьку крихітку —донечку-перлинку, золоту краплинку. Пісня одразу стала шлягером.

Її виконував тоді ще маловідомий співак Микола Свидюк з Одеси, який згодом посів в українській пісенній естраді своє окремішнє помітне місце. Нині в його репертуарі сотні пісенних творів, які припали до душі численним слухачам. 

Чотири операції та 12 хіміотерапій уже пережив 20-річний Іван Богов. Торік йому встановили страшний діагноз — остеосаркома. Моторошно від того, що в житті хлопця головну роль стали відігравати виснажливі дослідження, біль, прикутість до ліжка. Однак Ваня жодної хвилини не гаяв, навпаки ще більше став цінувати кожний прожитий день. Він сподівається на одужання. 

Фільм «Жива» режисера і кліпмейкера львів’янина Тараса Химича ще тільки готували до прем’єрного показу в кінотеатрах, а він уже опинився в епіцентрі уваги. Такий інтерес не випадковий, адже кінострічка розповідає історію жінки, яка, переживши драматичні події в лавах повстанської армії, сталінських таборах, зберегла доброту в серці й відкриту душу. З режисером фільму Тарасом ХИМИЧЕМ «УК» поспілкувався напередодні прем’єри фільму.