Хоч Україна і мала тривалий час три великі державні кіностудії, але вони, по суті, так і не продукували українських фільмів за національною натурою, традиціями, мовою, душею. Тому цілі покоління стужилися за рідним екраном, а нині з’ява в широкому прокаті нової української стрічки стає справді мистецькою та суспільною подією. 10 листопада у країні відбувся прем’єрний показ драми «Гніздо горлиці», яку зняв режисер Тарас Ткаченко. Зауважу, кінострічка вже здобула цього року Гран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю.

Цей фільм у Тараса Ткаченка, як він сам каже, взяв три роки життя. Поставив його за романом чернівчанина Василя Мельника. Автор літературного твору мріяв побачити цю кінокартину в прокаті, але не дочекався, пішов у засвіти. 

У виконанні флейтиста Юрія Шутка та піаніста Юрія Кота прозвучали унікальні твори з репертуару Фрідріха Великого (1712—1786), який був не лише великим полководцем, а й майстерним флейтистом. Попри зайнятість державними справами, прусський король не відмовлявся від щоденних занять на флейті. Його інструменти виготовляли зі слонової кістки, бурштину і різних порід дерева. Проте улюбленицею Фрідріха Великого була ебенова флейта, з якою не розлучався навіть у військових походах. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Політики торгуються, а молодь гине

Тріумф кремлівських Геростратів

Ось тобі, Росіє, і Тетянин день

Яскраво-лимонного кольору дрон із донорським серцем чоловіка, що загинув в автокатастрофі, летить до шпиталю. Пізніше його пересадять молодій пацієнтці. Це не сцена з фантастичного фільму, а відео з індійського шпиталю, яке можна переглянути на YouTube. Так у країні, де кілька останніх років активно розвивають трансплантологію, розв’язали проблему транспортування донорських органів, придатних для пересадки лічені години, оминаючи вуличний трафік. 

"Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову". Ці слова геніальної української поетеси Ліни Костенко 9 листопада часто згадували на наших теренах. У день пам’яті преподобного Нестора Літописця і встановлений указом президента День української писемності та мови знову було сказано багато різних слів. Були серед них і Слова. А головне — дії. 

Про доньку королеви Франції Анни внучку Ярослава Мудрого Едігну в нас донедавна було мало відомо. Тим часом у Європі про неї ходили легенди, які деякі дослідники повертали в історичне русло. Чи не диво здійснила високоосвічена принцеса-красуня, коли 19-річною змінила королівські покої поблизу Парижа на дупло старої липи в баварському селищі Пух і прожила там 35 років?

Найсправедливішими до неї були прості люди, а церква визнала її блаженною. Прощі до храму Блаженної Едігни, що за 30 кілометрів від Мюнхена, почалися 1200 року. 

Хоч Алла Дудаєва давно не була в Чечні і з часу трагічної загибелі першого президента Чеченської Республіки Ічкерія Джохара Дудаєва не має офіційного статусу, вона була і залишається першою леді для чеченців. Його, ця дивовижна жінка з тихим голосом, теплим поглядом і сильним характером, заслужила в цього мужнього і гордого народу, який полюбила всім серцем. Зізнається, якби хтось у дитинстві чи юності напророчив їй, дочці кадрового радянського військового, що стане першою леді незалежної Ічкерії, не повірила б. Нині вона, росіянка, вважає себе чеченкою. Яким був шлях до такого переконання в художниці, поетеси, письменниці-інтелектуалки пані Алла ДУДАЄВА розповіла «УК». 

ЧИТАЙТЕ В ДОРБІРЦІ:

Найбільша трагедія радянського флоту

Коли словник сильніший за імперську міць

Оборонець культурних скарбів України 

Сучасна людина не дуже замислюється над тим, як пишеться, точніше, конструюється та репрезентується минувшина. Її більше цікавить кінцевий продукт споживання, який часто уявляється у вигляді «справжньої, корисної чи правильної» історії тощо. Мабуть, саме тому повсякчас чуємо гнівні філіппіки про неприпустимість переписування історії та викривлення історичної правди. Справді, ледь не кожна особа вважає себе якщо не експертом, то принаймні неодмінним знавцем історії, переносячи власний досвід повсякденності на давнє й недавнє минуле. 

«Мамо, на день народження я хочу 3D-принтер. Надрукую безпілотник для армії. Ну і сукню тобі теж зможу!» — каже мені восьмирічний син, доки ми розв’язуємо задачу про залишки рулонів тканин, що лежать на складі. Від зустрічі цих двох, здається, непоєднуваних паралельних всесвітів голова йде обертом. Чого ми хочемо від освіти в час, коли деталі для авто друкуються на 3D-принтері? Куди ми йдемо й де хочемо опинитися?