Якось журналіст The New York Times Ніл Білтон запитав у Стіва Джобса: «Мабуть, ваші діти обожнюють айпади?» — «Вони не користуються ними. Ми обмежуємо кількість пристроїв, які наші діти можуть використовувати вдома», — відповів натхненник Apple. «Я вражено мовчав. Я уявляв, що будинок Джобса схожий на рай для комп’ютерного фаната: на стінах — гігантські сенсорні монітори, на обідньому столі — іконки з айпадів, а гостям замість шоколадки вручають айфон. Проте містер Джобс сказав, що вдома в нього немає нічого схожого», — згадує журналіст.

Навряд чи гуру інформаційних технологій не знав, що вже два десятки років як з’явилися діти із принципово новим способом мислення, зумовленим зокрема адаптацією до перенасиченого інформаційного середовища. Уперше про це явище, яке назвали кліповим мисленням, заговорили на початку 1990-х. 

Врубель із польської означає «горобець»: пращури художника по лінії батька були прусськими поляками. Малював Михайло Врубель з дитинства, батько й мачуха, підтримуючи його захоплення, винаймали синові приватних вчителів. Вступивши до Петербурзької академії мистецтв, хлопець натхненно і повсякчас малював, тож став улюбленим учнем Павла Чистякова. Саме відомий художник і порекомендував молодого Врубеля професору Андріану Прахову, котрий керував реставрацією церков і фресок у Києві й пізніше опікувався розписами Володимирського собору. Це стало початком київського періоду (1884—1889) творчості загадкового й самобутнього художника.

Він називав Київ містом-поемою; на одному з улюблених місць — Володимирській гірці — мріяв побудувати Пантеон і розписати його. Перша монументальна робота тут — фреска «Зішестя Святого Духа на апостолів» на хорах Кирилівської церкви. Не маючи досвіду в монументальному жанрі, Врубель усього за рік пише кілька видатних творів: окрім «Зішестя…», іконостас для Кирилівської церкви, а ще дописав мозаїку одного з янголів у Софійському соборі. 

Цьогорічна презентація спільної виставки Національного музею ім. Тараса Шевченка та мистецького навчального закладу «Небесна Сотня — то в серцях вогонь» — лише початок цього проекту. «Думаю, що за кілька років ми зробимо повну галерею портретів героїв», — розповідає директор Державної художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка Олена Авраменко.

Долучитися до проекту погодилися колишні випускники школи — нині студенти Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Згодом експозицію буде передано до музею Майдану, який створюють. 

Не варто питати, що ви відчуваєте, коли ненароком торкаєтеся увімкненої праски чи гарячої води. А от як почуватиметеся, якщо не матимете змоги забрати руку від розпашілого металу чи змушені будете тримати її в окропі? Приблизно такі самі муки цілодобово місяцями терплять ті, хто страждає від болю і не має змоги його вгамувати. Мої власні спогади про це пекло — далекі, з дитинства: тяжко вимучене обличчя брата, який помирав від саркоми.

Україна — п’ята за показником дитячих онкозахворювань: за даними ВООЗ, їх щороку виявляють у тисячі маленьких українців. Найчастіше — рак крові. Лише 47% пацієнтів виліковуються, на відміну від 70% жителів Заходу. Отже, кожна друга дитина помирає від раку, а значить, потребує паліативної допомоги. 

У лютому заслужений артист України Віктор Павлік відзначив подвійний ювілей: 50 років життя і 30 — на професійній сцені. Відсвяткував його грандіозним концертом у Палаці культури «Україна» в супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Дмитра Антонюка, де вперше виконав 20 своїх хітів під акомпанемент 50 музикантів-віртуозів. Відкривала концерт пісня «Дай нам, Боже», яка об’єднала багатьох українських артистів, а виконані романтиком хіти «Афіни, Київ і Стамбул», «Ні обіцянок, ні пробачень», «Ти подобаєшся мені» перетворили зал на справжній данспол. 

Воно не зупиняється з часів графині Браницької: важкі краплі поту, непомітні для перехожих, струмками стікали по натруджених дерев’яних лопатях понад століття. Запах щойно змеленого борошна розносив селом вітер, який часто просився в помічники воді: разом їм працювалося краще. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ: 

Український сад видатного хірурга

Від радянських «любителів» – до путінських «шахтарів»

Не буди лиха

Не все те неправильне, що тобі не зрозуміле, казав колись  Григорій Савович Сковорода — мандрівний філософ і вільна людина. Він не бажав бути таким як усі. Висміював недоліки, однак ніколи не висловлював зневаги.

Україна — досить толерантна держава. Вона ніколи не була імперською країною й ніколи не потерпала від месіанського комплексу, свідчить опитування соціологів. Утім, це не означає, що нині не потрібно говорити з українським суспільством про дискримінацію й толерантність, терпимість та нетерпимість. Потрібно, до того ж всіма доступними засобам, зокрема й мовою карикатури. 

Одного дня випадок і насичене культурне життя столиці звели мене з визначними театральними постатями. Драматург Наталя Ворожбит проводила майстер-клас у Будинку кіно в межах програми 13-го DocudaysUA. Уперше на Міжнародному кінофестивалі було показано її документальну виставу з реалій життя сучасної Донеччини.

«Театр не можна нічим замінити, — розмірковує пані Наталя. — 2016 року відкрилося п’ять нових театральних майданчиків, там ідуть документальні вистави, які виводять глядача із зони комфорту». Критерій театру в неї один: чи відбувається диво мистецтва. Практика Ворожбит цілком у руслі нонконформістського світового театру, та поки що її роботи не потрапили у шорт-листи «Київської пекторалі-2015», якими нагороджували 28 березня. Подія відбувалася в Муніципальному театрі опери і балету для дітей і юнацтва. 

Франкофонія, яка яскраво стартувала в Україні, органічно переходить у «Французьку весну», цікаві та різнобарвні заходи якої почалися вчора. Директор «Французького альянсу» в Рівному Надія Чумак упевнена: такі події нині потрібні Україні як ніколи. Хоч би для того, щоб нагадати світові: ми країна великої унікальної культури, яка є повноправним членом світової спільноти.