«Геройство юних лицарів з-під Крут було безумне, було проти всякої здорової логіки, бо ж не може 300 юнаків зупинити шеститисячної орди п’яних матросів. А, проте, це безумство увійде в історію України як одна з найсвітліших її сторінок, як символ і як приклад найбільшого геройства і любові до Батьківщини. На них будуть вчитися і виховуватися покоління. «Немає більшої любови, як життя своє віддати за друзів своїх» — написано у Святому Письмі. І це є Крути — символ найбільшої любові до Батьківщини і найвищого виконання обов’язку: смерті в її обороні. Тому Крути безсмертні, тому це сумна річниця, в якій не треба сумувати. Бо в боротьбі за волю Батьківщини жертви ніколи не будуть завеликі. А їх сума має дати у висліді бажану волю», — так пишеться в розділі «Спогади та статті» унікального видання про легендарний бій під Крутами, створеного Українським інститутом національної пам’яті.  

Помічали: коли малюку загрожує покарання, він висмикує ручку або завмирає. Дитина дуже добре відчуває власне тіло та його потреби, а в таких випадках з року в рік змушена придушувати свої імпульси. Дорослішаючи, вже  не може збагнути: звідки узялися хронічні болі в суглобах, хребті, внутрішніх органах.  Люди, які не отримали в дитинстві підтримку від близьких,  часто ходять на напівзігнутих ногах і  страждають від варикозу. Виною всьому м’язовий спазм, викликаний страхом втратити опору або почуттям небезпеки. Фахівці вважають, що це лише один з багатьох шкідливих шаблонів (або, за термінологією науковців, патернів), які заважають правильно рухатися і, найголовніше, почуватися здоровою людиною. Яким чином неправильний рух пов’язаний із загальним станом нашого організму? Чи можна, випрямивши коліна, допомогти душі, що зігнулася? Виявляється, можна. В цьому я переконалася, відвідавши тренінг з тілесно орієнтованої психотерапії.  

Подих Вічності відчуваєш на собі, замислившись, що хай тимчасово,  на кілька днів — до 30 січня, але і наш Київ став обителлю Дарів волхвів, які в 1470 році оселилися в монастирі Святого Павла на горі Афон, відтоді не покидаючи Грецію. І ось її кордони, як наголосив намісник монастиря Святого Павла в Афоні архімандрит Парфеній, котрий супроводжував Дари волхвів до Успенського собору Києво-Печерської лаври,  нині «святиня перетнула уперше з ХV століття, а в інших країнах за цей час ніколи не бувала. І те, що вона тепер тут, — це все влаштував промисел Божий. Ми молимося і сподіваємося, що Господь і Богородиця подарують Україні мир».

Якщо архітектура — це застигла музика, то Чернівці звучать величними партитурами органу. Серед унікальних архітектурних ансамблів міських вулиць і площ, створених видатними майстрами віденської сецесії, особливим звучанням (в прямому і переносному сенсі) виділяється шедевр європейського зодчества — Вірменська церква Святих Апостолів Петра і Павла. Її збудував у 1875 році для вірян вірмено-католицького східного обряду видатний чеський архітектор Йозеф Главка. Він же звів у Чернівцях Резиденцію Буковинських митрополитів, визнану однією із семи чудес України і занесену у Список світової культурної спадщини ЮНЕСКО.   

Художниця Наталія Басараб добре відома на Тернопіллі своїми живописними роботами, графікою. Але вже понад десять років її захопленням стало лялькарство. Цікаво, що творить вона образи, по суті, лише відомих кіногероїв.
Найголовнішу ляльку в її колекції виготовлено на  ляльковій фабриці понад півстоліття тому. Ця іграшка викликає феєрверк спогадів, адже вона пов’язує майстриню з дитинством. Наталя Басараб виросла в  Іванківцях Зборівського району. Тоді сільські діти не завжди могли похвалитися гарними забавками. А тут батько поїхав до міста й повернувся з японською лялькою. Іграшку нарекла Сонею і дуже її берегла. Із часом зносився хіба одяг. Бабуся дозволила їй пошити новий зі своєї найкращої  кофти.

В автобусі, що прямував із дачного селища біля села Кошари до містечка Южне, чоловікові раптом стало зле. Йому викликали швидку. Втім, зустрічі так і не сталося — людину до лікарні довіз той самий автобус, але врятувати її не вдалося. Не те що спецавтомобіль у цій ситуації принципово швидше доправив би хворого до лікарні, але вчасно надана — ще десь там, за містом, — невідкладна допомога могла б стати вирішальною в боротьбі за життя.

Ця історія, почута в одеській маршрутці, не унікальна. Нерідко доводиться чути, що карета швидкої допомоги їде або ж надто довго, або ж приходить порожньою — майже без препаратів та обладнання. 

 В  управлінні державної пенітенціарної служби в Запорізькій області відкрили музей з унікальною експозицією розвитку служби з часів царської імперії до наших днів.

Справжньою родзинкою музею став розділ, присвячений Нестору Махну. Тут представлені не тільки його фотографії та матеріали його справи, а й камера № 10 з нарами і пересувним відхожим місцем, в якій в Олександрівському тюремному замку сидів відомий запорізький анархіст.  А головна дивина — батька Махна знову  ув’язнили. Фігуру і обстановку, відповідну тодішній, за півтора місяця відтворив засуджений Ігор Грибов.

Торік у травні МОЗ спільно з Міносвіти вирішили провести до кінця 2013 року профілактичні медогляди школярів. У половині регіонів їх проводили на базі лікувально-профілактичних закладів (за винятком гірських, віддалених районів областей, де учнів обстежували виїзні бригади), іншій половині запропонували провести огляди на базі шкіл. Обстежили 96,5% школярів. Як повідомила «УК» начальник відділу материнства, дитинства та санаторного забезпечення МОЗ Альона Терещенко, схема проведення для решти 4% школярів, яких не оглянули торік, буде такою самою.  

Попри стрімкий розвиток сучасних технологій, науковці досі не змогли винайти ліки від раку, в смертельні тенета якого щороку потрапляють майже 160 тисяч українців. Найпоширенішим є рак молочної залози. Потерпаючи через цю недугу, жінки зазнають неймовірних фізичних та психологічних страждань. Але найстрашніше, коли через невчасне і неефективне лікування виникають рецидиви й метастази, що часто призводять до смерті. Хворим жінкам доводиться самотужки боротися з недугою, хапатися за соломинку, щоб вижити. Навіть коли не залишається жодного шансу, вони не здаються. І просять, щоб держава звертала більшу увагу на цю проблему.  

«Колись давно колосок пшениці починався при самій землі. Але Господь розгнівався на людські гріхи і вирішив зменшити кількість зерен на стеблах. Колосок почав скорочуватися просто на очах. Люди мовчали, а коти й собаки, передчуваючи голод, завили. Тоді Всевишній змилостивився і залишив трохи зернят на верхівці. Ми повинні годувати котів і собак, тому що їмо їхній хліб», — таку повчальну історію розповіла бабуся, відрізаючи шматок хліба Рябкові. І це запам’яталося на все життя. Та чи розкажуть сучасні представники старшого покоління подібні історії своїм онукам? І хто повинен відповідати за духовне виховання дітей та молоді?