Телевізор дивитися страшно — повідомлення про зникнення та побиття людей заморожує і кров, і мозок. Альтернативою міг би стати великий екран, та, на жаль, і  його заполонили відверті «поробки».
Ось намагаються привабити глядача комедійним жанром промоутери фільму «Королеви рингу» виробництва Франції. Та чомусь він аж ніяк не викликає сміху у глядачів. Що смішного в історії кількох поважного віку жінок-продавчинь провінційного супермаркету, які раптом вирішили опанувати мистецтво реслінгу? Особливо нудно це дивитися українським глядачам, бо в нас реслінг не популярний. Як на мене, це й не дивно, бо краще вже до цирку сходити, ніж дивитися на удавані бої між вирядженими, наче клоуни, героями, що товчуть пики одне одному на ринзі (насправді це відпрацьовані трюки, ніхто ударів не завдає, а всі падіння — з підстраховкою). 

Як і більшість зіткнень останнього часу, цей конфлікт був явно з тих, котрих могло б і не статися. Важко збагнути, що змусило керівника Одеської держтелерадіокомпанії саме в цей період політичної напруги перевести новини на російську мову. Спроби з’ясувати щось із цього приводу у керівника обласного радіо і телебачення Марини Аксьонової виявилися марними. Два дні спілкування з працівниками її приймальні зрештою закінчилися заявою, що «цього тижня Марина Віллівна надто зайнята, аби щось повідомити, а взагалі краще було б підготувати офіційний запит». Найцікавіше, що в довгу путь чиновники посилали нас уже тоді, коли предмет непорозуміння був усунутий. Сьогодні Одеська ОДТРК веде свої новини, як і більшість програм, українською мовою.  Але сталося це лише після того, як компанія вже мала під своїми дверима і пікет — три десятки обурених активістів, і пакет — свинячі вуха, «щоб почути одеситів», свинячий язик — «щоб говорити правду», і підручник української мови.  

«У цім краю земля до неба горнеться,
А в росах світяться Тарасові сліди.
В Шевченкове, і в Будище, і в Моринці
Врочисто,
мов до храму, увійди».

Так написав поет А. Савченко. Ступімо ж і ми на цю святу землю, завітаймо у край дитинства світоча, в оспівані ним села, що нині об’єднані в Національний історико-культурний заповідник «Батьківщина поета». 

Зазвичай закохані по щастя їздять до давнього Самбора, де у церкві Різдва Пресвятої Богородиці зберігаються мощі святого Валентина, передані з Ватикану. В середині лютого сюди приїжджають тисячі паломників з України і з-за кордону, аби у щирій молитві попросити заступництва у святого, наповнити серця любов’ю та вірою. Особливо людно в день, коли християнський світ вшановує святого Валентина, і невеличкий інкрустований золотом скляний саркофаг з його мощами встановлюють посеред церкви, аби кожен зміг торкнутися унікальної реліквії.  

За даними Центру грипу та гострих респіраторних вірусних інфекцій, упродовж  минулого тижня  найбільше хворіють кияни та жителі Київщини, найменше  — на Харківщині. 

Значення цієї битви важко переоцінити. Адже взяття форпосту Османської імперії відкрило вихід до південних морів, кінцевим результатом стало повне звільнення Північного Причорномор’я від багатовікового турецького панування. На мапі з’явилися нові міста, зокрема Миколаїв і Одеса.

Штурм фортеці Ачі-Кале (нинішній Очаків) — одна з найгероїчніших сторінок світової воєнної історії.

Одне з доблесних прізвищ тривалий час було забуто, хоч подвиг капітана сучасники оцінили як безпрецедентний. Подібної жертовності на той час російський флот не знав. Звали 34-річного героя Христофор Іванович Остен-Сакен. 

Стільки людей, які зійшлися на презентацію збірки статей «Екранний світ Параджанова» та перегляд проб до його фільму «Київські фрески» і документальної стрічки про нього Романа Ширмана за сценарієм Сергія Тримбача «Небезпечно вільна людина», камерна зала в Будинку кіно збирає не завжди. Надто таку аудиторію: від тих, хто знав Сергія Йосиповича особисто, — до великого гурту студентів кіно-театрального вишу.
Столичний мистецтвознавець Юрій Морозов, упорядник збірки «Екранний світ Параджанова», проанонсував це видання як «перше багатогранне і всебічне дослідження кіно Сергія Параджанова». Статті відомих кінознавців з багатьох країн, присвячені  його «Тіням забутих предків», «Київським фрескам», «Легенді про Сурамську фортецю», ін?шим стрічкам. Це про них у фільмі «Небезпечно вільна людина» сказано: «Іноді йому дозволяли знімати фільми, і тоді народжувалися шедеври».  

Достеменно відомо: Тарас Шевченко ніколи не бував на території краю. Але його творчість тут знали і шанували ще при  житті. А уродженець Донеччини — етнограф, історик Феоктист Хартахай —  був серед студентів, які 12 березня 1861 року виносили домовину з тілом поета, і виступав із прощальною промовою на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Її надрукував журнал «Основа». Це — одне з перших документальних підтверджень «донецької шевченкіани». 

Тут після тривалої перерви представили близько 60 творів мистецтва Давньої Греції, Етрурії та Риму з музейного зібрання. Вік «найстарших» предметів — понад три тисячі років, «наймолодших» — близько 1700. Серед них є вишукані розписані вази, теракотові статуетки, мармурові портрети, скляні флакони й келихи. Більшість експонатів походить із колекції Богдана та Варвари Ханенків, решта передані до музею протягом ХХ століття з інших установ та археологічних розкопок. 

У  Сумському художньому музеї імені Никанора Онацького розгорнуто виставку «Кролевецькі Берегині». В її експозиції — 75 знаменитих на весь світ кролевецьких рушників, автори яких талановиті майстри сучасного ткацтва із поліського Кролевця Олена Петрова та Ольга Борисенко. Культурно-мистецький захід присвячений 75-й річниці утворення Сумської області та ювілейним дням народження талановитих авторок: щойно вони відзначили полудень віку.
Як справедливо наголошує старший науковий співробітник музею мистецтвознавець Ірина Яніна, такий рушниковий розмай навряд чи ще десь можна побачити. Виготовлені впродовж останніх двох десятиріч, рушники не тільки не схожі між собою — кожен становить високу духовну цінність і ексклюзивну значущість творчого доробку обох майстринь.