Бізнесмени вкладають у них мільйони доларів,  вчені намагаються розкрити секрет майстра, а музиканти мріють хоч раз у житті зіграти на такій скрипці, альті чи віолончелі. Така честь в середині минулого століття випала видатному скрипалеві Давидові Ойстраху, якого західна критика шанобливо називала  «царем Давидом», «королем скрипалів» і «першою скрипкою світу», й «наймузичнішому з музикантів» Леонідові Когану, що, як писала преса, немов «народився зі скрипкою в руках».       
До речі, обидва виконавці родом з України. Обидва свого часу стали лауреатами найпрестижнішого конкурсу імені Королеви Єлизавети (Бельгія) та зіграли концерти на знаменитій «Юсупівській» (колись вона належала князеві Юсупову) скрипці Страдіварі з Державної колекції музичних інструментів СРСР.  Пізніше обидва виконавці вже самі могли придбати собі скрипки знаменитого італійського майстра і не менш знаменитих його співвітчизників Джузеппе Гварнері Дель Джезу й Андреа Аматі. 

Миколаїв досі залишається чи не єдиним обласним центром в Україні, який не має власної філармонії. Точніше, сама філармонія як концертна організація  існує, має прекрасні традиції й вдало пише сучасну історію. Але перебуває вона фактично просто неба. Приміщення філармонії — аварійний будинок, що служить виключно як офіс та місце юридичної адреси.
Миколаївську обласну філармонію засновано 1937 року. Розпочала свою діяльність через рік у приміщенні, розташованому в самому центрі міста. У складі філармонії тоді працювали симфонічний оркестр, хорова капела, театр мініатюр, духовий оркестр, балетний ансамбль. Ті з городян, кому пощастило бувати у стінах старої філармонії, згадують і вишуканість старовинної будівлі, й затишну атмосферу храму мистецтва, й чудове акустичне звучання. 

Українське суспільство з особливою увагою і надією стежить за будівництвом на території київського «Охматдиту». Там має постати така потрібна країні сучасна дитяча лікарня, побудована за світовими зразками і технологіями. Про хід робіт та новітні технології ми говоримо з директором ДП «Укрмедпроектбуд» Іриною КОВАЛЬ.  
 

Сплави річками стають дедалі популярнішими. Власне, пояснити це можна просто: інфраструктура хоч повільно, але налагоджується. Якщо раніше такий вид дозвілля могли дозволити собі фанати, адже треба було самотужки купувати все спорядження включно з казанком, то нині цей тягар взяли на себе туристичні фірми. Наші кореспонденти рекомендують: треба їхати. 

«Ми його втрачаємо! Сім кубиків ефедрину внутрішньовенно!» Ця фраза стала культовою для багатьох серіалів, головні герої яких — медики.

Багато років медицина була таємницею за сімома печатями: лікарі могли врятувати життя, допомогти у критичній ситуації і вважалися кимось на кшталт намісників ангелів-хранителів на землі. Вони знали і вміли те, чого не знали і не вміли всі інші. Пієтет перед людьми в білих халатах у багатьох з нас зберігався  з дитинства. 

У Чернігівському колегіумі зібралася вся Україна — в рушниках і вишиванках. Таке враження, що кожен її куточок відкрив свою квітучу душу: оберегові дерева роду, вишиті в різних місцевостях, по-своєму особливі й неповторні, мережані вставки на багатьох рушниках — не просто візерунками виплетені, а  цілими картинами, сорочки, кептарики,  фартушки… А особливе диво — ляльки-мотанки в українських строях: киянки, волинянки, львів’янки, житомирянки, чернігівки… І привіз той народний скарб унікальний чоловік-вишивальник Юрій МЕЛЬНИЧУК. Ось що він розповів для читачів «УК».  

Будинок художника Цезарія Ганушкевича на столичній Троєщині — біла ворона з-поміж київських багатоповерхівок, які дедалі частіше одна перед одною майже упритул. Немов боксери перед поєдинком, коли міряються поглядами, хто кого передивиться. Тільки в цих спортсменів оте «очі в очі» триває півтора десятка секунд, а наші помешкання втупилися вікнами у вікна на значно довше. Не кожна зірка знайде шпарину в таких архітектурних нетрях, щоб таємниче підморгнути нам з неба, а показати столичним дітям, як божественно випливає сонце на світанку й зникає увечері, — взагалі зась…  

Ця знаменна для української культури подія, яку ще називали святом української інтелігенції, відбулася 30 серпня (12 вересня за новим стилем) 1903 року і засвідчила громадянську зрілість тогочасного суспільства. Тому що в ті часи побудувати пам’ятник українському поетові було подвигом.
Підготовка до цього тривала протягом двадцяти років, і тільки на початку 1890-х років було отримано дозвіл збирати кошти на пам’ятник у межах Полтавської та Чернігівської губерній. На щастя, громадськість на це мало зважала. Кошти надходили звідусіль: із Галичини, Волині, з Тамані й Кубані. Навіть із Санкт-Петербурга, де традиційно була численна українська діаспора, надійшла солідна сума. Наприкінці 1890-х підготовка до спорудження пам’ятника на деякий час ніби завмерла. Тому що царський уряд усіляко гальмував цей процес, намагаючись підмінити його менш значущими заходами із вшанування письменника. Пропонували, наприклад, побудувати на Петровській площі освітній будинок і назвати його іменем Котляревського. 

Щороку в Україні помирає 700 тисяч людей. З них майже півмільйона потребують паліативної допомоги — тобто такої, яка має полегшити страждання невиліковного  хворого. Знеболення — ключове завдання такої допомоги.  Його потребують ще й 100 тисяч українців, які живуть із гострим та хронічним больовим синдромом.
Порятунок від болю в найважчих випадках не можливий без наркотичних препаратів. Змучені люди донедавна ставали заручниками боротьби з наркоманією — злом, яке давно вкоренилося на наших теренах. За деякими даними, кількість наркозалежних у нас сягає мільйона, і ледве не половина із них — ін’єкційні. Лише на офіційному обліку МВС — близько 165 тисяч осіб, які вживають наркотики не за медичним призначенням. 

Інформація Державної служби статистики щодо динаміки туристських потоків у 2005—2012 роках невтішна: починаючи з 2009-го спостерігається зростання обсягів виїзного турпотоку, а число внутрішніх туристів у 2012-му зменшилося порівняно з 2007-м майже втричі. Кількість же іноземних туристів істотно не змінюється, залишаючись порівняно невеликою. Проте й вона зменшується.
Тим часом на зростання чисельності туристів (як внутрішніх, так і іноземних) можна сподіватися, якщо, зокрема, приділити належну увагу етноекзогенному туризмові.