Українське суспільство з особливою увагою і надією стежить за будівництвом на території київського «Охматдиту». Там має постати така потрібна країні сучасна дитяча лікарня, побудована за світовими зразками і технологіями. Про хід робіт та новітні технології ми говоримо з директором ДП «Укрмедпроектбуд» Іриною КОВАЛЬ.  
 

Сплави річками стають дедалі популярнішими. Власне, пояснити це можна просто: інфраструктура хоч повільно, але налагоджується. Якщо раніше такий вид дозвілля могли дозволити собі фанати, адже треба було самотужки купувати все спорядження включно з казанком, то нині цей тягар взяли на себе туристичні фірми. Наші кореспонденти рекомендують: треба їхати. 

«Ми його втрачаємо! Сім кубиків ефедрину внутрішньовенно!» Ця фраза стала культовою для багатьох серіалів, головні герої яких — медики.

Багато років медицина була таємницею за сімома печатями: лікарі могли врятувати життя, допомогти у критичній ситуації і вважалися кимось на кшталт намісників ангелів-хранителів на землі. Вони знали і вміли те, чого не знали і не вміли всі інші. Пієтет перед людьми в білих халатах у багатьох з нас зберігався  з дитинства. 

У Чернігівському колегіумі зібралася вся Україна — в рушниках і вишиванках. Таке враження, що кожен її куточок відкрив свою квітучу душу: оберегові дерева роду, вишиті в різних місцевостях, по-своєму особливі й неповторні, мережані вставки на багатьох рушниках — не просто візерунками виплетені, а  цілими картинами, сорочки, кептарики,  фартушки… А особливе диво — ляльки-мотанки в українських строях: киянки, волинянки, львів’янки, житомирянки, чернігівки… І привіз той народний скарб унікальний чоловік-вишивальник Юрій МЕЛЬНИЧУК. Ось що він розповів для читачів «УК».  

Будинок художника Цезарія Ганушкевича на столичній Троєщині — біла ворона з-поміж київських багатоповерхівок, які дедалі частіше одна перед одною майже упритул. Немов боксери перед поєдинком, коли міряються поглядами, хто кого передивиться. Тільки в цих спортсменів оте «очі в очі» триває півтора десятка секунд, а наші помешкання втупилися вікнами у вікна на значно довше. Не кожна зірка знайде шпарину в таких архітектурних нетрях, щоб таємниче підморгнути нам з неба, а показати столичним дітям, як божественно випливає сонце на світанку й зникає увечері, — взагалі зась…  

Ця знаменна для української культури подія, яку ще називали святом української інтелігенції, відбулася 30 серпня (12 вересня за новим стилем) 1903 року і засвідчила громадянську зрілість тогочасного суспільства. Тому що в ті часи побудувати пам’ятник українському поетові було подвигом.
Підготовка до цього тривала протягом двадцяти років, і тільки на початку 1890-х років було отримано дозвіл збирати кошти на пам’ятник у межах Полтавської та Чернігівської губерній. На щастя, громадськість на це мало зважала. Кошти надходили звідусіль: із Галичини, Волині, з Тамані й Кубані. Навіть із Санкт-Петербурга, де традиційно була численна українська діаспора, надійшла солідна сума. Наприкінці 1890-х підготовка до спорудження пам’ятника на деякий час ніби завмерла. Тому що царський уряд усіляко гальмував цей процес, намагаючись підмінити його менш значущими заходами із вшанування письменника. Пропонували, наприклад, побудувати на Петровській площі освітній будинок і назвати його іменем Котляревського. 

Щороку в Україні помирає 700 тисяч людей. З них майже півмільйона потребують паліативної допомоги — тобто такої, яка має полегшити страждання невиліковного  хворого. Знеболення — ключове завдання такої допомоги.  Його потребують ще й 100 тисяч українців, які живуть із гострим та хронічним больовим синдромом.
Порятунок від болю в найважчих випадках не можливий без наркотичних препаратів. Змучені люди донедавна ставали заручниками боротьби з наркоманією — злом, яке давно вкоренилося на наших теренах. За деякими даними, кількість наркозалежних у нас сягає мільйона, і ледве не половина із них — ін’єкційні. Лише на офіційному обліку МВС — близько 165 тисяч осіб, які вживають наркотики не за медичним призначенням. 

Інформація Державної служби статистики щодо динаміки туристських потоків у 2005—2012 роках невтішна: починаючи з 2009-го спостерігається зростання обсягів виїзного турпотоку, а число внутрішніх туристів у 2012-му зменшилося порівняно з 2007-м майже втричі. Кількість же іноземних туристів істотно не змінюється, залишаючись порівняно невеликою. Проте й вона зменшується.
Тим часом на зростання чисельності туристів (як внутрішніх, так і іноземних) можна сподіватися, якщо, зокрема, приділити належну увагу етноекзогенному туризмові. 

У кого з романтиків не завмирала душа від пісні про вітрила «Крузенштерна»? Цей, створений на початку минулого століття, легкий прекрасний навчальний вітрильник було пойменовано на честь першого російського навколосвітнього мореплавця. Точніше, одного з перших. Адже 7 серпня 1803 року знялися з якорів і вирушили у відкрите море два кораблі російського флоту: «Надежда», яку очолив Іван Крузенштерн, і «Нева» під керівництвом Юрія Лисянського, ім’я якого ще й досі лишається певною мірою в тіні.
Треба віддати належне землякам Юрія Федоровича, які до 240-річчя з дня його народження, яке святкували цього року навесні, видали дві науково-дослідницькі праці, уточнивши в архівних джерелах деякі штрихи біографії Лисянського: «Одіссея Юрія Лисянського» Володимира Сапона та Віктора Шевченка і «Подвиг Лисянського» Ігоря Галутви.  

Над селом Пихня, що за п’ять кілометрів від словацького містечка Сніна, проходить гірське пасмо. У цій місцевості здійснювався легендарний прорив через Карпати військ російського генерала Брусилова. Воїни різних армій лежать у землі з часів Першої світової війни.
Тогочасні військові поховання є й на українському боці. Тут кордон між Україною і Словаччиною зовсім поряд.
— Одразу за хребтом — наша область, унизу тече ріка Уж, а перебуваємо десь навпроти села Волосянка, — каже завідувач сектору закордонних зв’язків і національних меншин Закарпатського обласного організаційно-методичного центру культури Іван Тожеляк. — Маємо давні й міцні зв’язки з багатьма словацькими селами, нас часто запрошують на фестивалі. І ми не відмовляємо, адже це наша підтримка русинів-українців, які у складних умовах оберігають свою культуру і національну ідентичність. Є взаємні прагнення одне до одного, і нас тут чудово зустрічають.