Уже увосьме він відбувається в селі Урич Сколівського району. А ось дату проведення організатори змінили: раніше він відбувався на початку вересня. І не помилилися. Адже початок осені в Карпатах зазвичай дощовий, через що поспіхом доводиться корегувати програму. Нині стояли ясні дні, тож усі заплановані розваги вдалися. Втім погодні умови все-таки не визначальні, бо тисячі прихильників активного відпочинку приваблює неперевершена краса гірського краю, особлива аура прадавнього, загубленого серед гір, бойківського села. Тож кількаденний вікенд для них, що називається, два в одному: дарує чудовий відпочинок серед розкішної карпатської природи  і водночас — чудова нагода поринути в сиву давнину. 

Сьогодні — одне з найшанованіших свят у православному календарі. У народі в нього багато назв — Маковія, Перший Спас, Медовий  Спас, Спас на воді. В цей день зазвичай святять воду, квіти й мак. Напередодні  в Пирогові всі охочі творили власний  букет-маковійчик, куштували  традиційні святкові страви, слухали гарних пісень.

Отже, традиційний букет повинен складатися з достиглих голівок маку, чорнобривців, жоржин, айстр, майорів, колосків жита, барвінку, васильків, деревію, чебрецю, любистку, материнки і м’яти. Кожна квітка має символічне значення. 

У теорії музики є особливий термін — «генерал-бас». Не вдаватимемося до музикознавчих подробиць, але це довільно вжите словосполучення дуже пасує народному артистові України, лауреату численних міжнародних конкурсів Тарасові Штонді.

Наприкінці липня уславлений співак дебютував на Мюнхенському оперному фестивалі — одному з найпрестижніших у світі. Тарас з’явився перед глядачами в партії Великого Інквізитора в опері Верді «Дон Карлос». Європейська преса одразу вибухнула схвальними рецензіями. Обмежимося лише кількома словами з рецензії, вміщеної в паризькій «Le Monde»: «Тарас Штонда — це один зі слов’янських басів безмежної глибини і вражаючого обсягу звучання. Він співає найголовніші партії в Києві й московському Большому театрі. Його Інквізитор став справжнім потрясінням» (далі — ретельний аналіз і безліч компліментів). 

Ім’я і прізвище цього чоловіка молоде покоління вже не знає. Та слід в історії нашої держави залишив, хоч і народився в Болгарії. Доля, яку обрав сам, розпорядилася так, що став першим головою Ради Народних Комісарів України, а потім загинув у сталінських застінках.
Християн Раковський народився 13 серпня 1873 року в  м. Котел (Болгарія). У родовому маєтку його батька Георгія Станчева витали дух волелюбності і пам’ять предків, які присвятили себе національному відродженню Болгарії. Серед них був легендарний Георгій Раковський, прізвище якого і взяв його внук Кристьо Станчев. Він не успадкував землеробську і комерційну справу батька, обрав інший шлях. За революційну агітацію був виключений із гімназії. Сімнадцятирічний вольнодумець Християн Раковський емігрував у Женеву, здобув освіту в кращих європейських університетах. 

У  серпні в Національному музеї літератури України зібралися друзі та шанувальники творчості художниці, щоб привітати свою улюблену  мисткиню з цією подією й побачити її нові твори.

Захід також відвідав відомий український письменник Євген Сверстюк. Він зазначив, що для нього виставки Любові Міненко — це свято: «Її роботи проникають у глибину віків, їх важко зарахувати до якогось часу. Не можна сказати, що вона втікає від годинникової стрілки, — вона десь поза нею». 

Йду Лисянкою, давнім козацьким містом. Нині це селище міського типу, районний центр. Назустріч — заклопотані люди, поховалися в тінь від спекотного сонця невеликі будинки. Щебечуть зграйки дітей, проїжджають автомобілі. Все, як звичайно. Тільки здається, що он там, де почав розсіюватися пил з-під коліс легковика, промайнули обриси чудернацької будови, схожої на старовинний замок. Промайнули й розтанули. 

Цьогорічні абітурієнти — за півкроку до фінішної прямої. Фактично крапку в марафоні очікувань, нервів та сподівань поставить оприлюднення 11 серпня переліку зарахованих у вишах на бюджетну форму навчання. Списки тих, хто навчатиметься за контрактом, опублікують не пізніше 25 серпня. 

  Пам’ятаю свою першу зустріч із новопризначеним тоді начальником головного управління охорони здоров’я Черкаської облдержадміністрації Володимиром Брожиком. Було це кілька років тому, й розмови про реформування медичної галузі ще тільки починалися. Володимир Леонідович сказав тоді:

— Які реформи? Це тільки в пілотних областях, а в нас до них ще далеко…

Справді, подумалося тоді, чи варто поспішати, адже щоб усерйоз щось реформувати, потрібно бути до цього готовим. Минув час, і про необхідність докорінних змін у галузі голосно заговорили й на рівні області. На сайті обласного медичного відомства завели навіть спеціальний розділ «Реформування медичної галузі». Щоправда, він почав наповнюватися тільки нещодавно, хоч на всіх зібраннях Володимир Брожик уже давно закликає всіляко роз’яснювати населенню завдання реформи. Погодьтеся, своєрідне розуміння інформування.

У  середині сумнозвісних 90-х років минулого століття темною донецькою вулицею дибуляв пізній перехожий. Аж раптом йому назустріч двоє типів, які навіть не стали морочитися із прелюдією на кшталт «Цигарку маєш?» Гаспиди відразу поставили питання руба: «Гаманець чи життя?» Перехожий не роздумував: «Звичайно, життя!» Поспіхом поліз у сумку і дістав звідти… місцеву газету «Життя»: «Беріть — свіжа. І, звичайно, з малюнками Капусти». А поки лиходії, присвічуючи сірниками, розглядали карикатури відомого художника, дядько чкурнув у темряву. Втім, за ним ніхто й не думав гнатися, бо в цей час було не до цього…  

Ім’я Віри Холодної відоме практично кожному українцеві чи росіянину. При цьому навряд чи більшість із них назве якийсь фільм за її участі. Нині, на жаль, таких стрічок залишилося тільки п’ять. Одна з причин цього зрозуміла: радянські люди виховувалися в дусі одвертої зневаги до всього, що відбувалося до вікопомного 1917 року. А тодішня «кіношка» взагалі викликала презирство як щось допотопне. Віра Холодна міцно пов’язана з тією «допотопністю». Ніц, все це нам точно не потрібне... Традиція ставитись саме так до раннього російського (а з ним і українського, якого лишилося ще менше) кіно напрочуд стійка.