У цьому невеличкому містечку, якому багато хто пророкував тихе нудне життя без яскравих барв і розваг, початок осені має свою родзинку — саме у вересні тут, уже 19-й раз поспіль, проходить Міжнародний фестиваль дитячої демократії, творчості, телебачення та преси «Золота осінь Славутича», який його учасники лагідно називають поміж себе просто ЗОСенькою. Перед порогом місцевого Будинку творчості зібралися не лише українці, а й дітлахи інших національностей. Їх у квітучому віночку зустріла директор Ніна Єрьоміна — і стартувало змагання майбутніх представників четвертої влади. 

Є в селі Чорбівка Кобеляцького району на Полтавщині дерев’яна церква, побудована приблизно в 1800 році. Вона височіє на колишньому панському дворищі, про яке нагадують старезні липи, акації та сосни, а також клуні й цвинтар, де, кажуть, поховані пани. У Полтавській православній єпархії чомусь вважали, що цього Свято-Духівського храму немає, що він згорів ще на початку Великої Вітчизняної війни. Мабуть, через це храм стояв пусткою до початку 2000-х років.  

Придбавши три роки тому будинок у Тальному, що на Черкащині, сім’я Людмили Попик облаштувала помешкання й сподівалася жити тут довго. Однак з деякого часу по стінах та стелі пішли тріщини, просів фундамент. Далі — більше. На кухні раптом провалилася підлога. Меблі, які стояли попід стіною, дивом лишилися в приміщенні, адже під ними, як виявили господарі, вже зяяла порожнеча.
Сподіваючись ліквідувати провалля, всипали туди чимало щебеню, однак, як розповідає хазяйка, скільки не сипали, провалля тільки збільшувалося. 

70 років знадобилося, аби нові автори наважилися розповісти сучасникам про подвиг 92 краснодонських юнаків і дівчат з «Молодої гвардії» без ідеологічних нашарувань. Поняття честі й гідності, зради та сили, а також вибору перед обличчям смерті — поза часом. 

Минуло майже три місяці з часу завершення Євро-2012, а інфраструктура вздовж головних транспортних магістралей, які ведуть від пунктів перетину кордону до Львова — міста-організатора європершості — продовжує працювати на користь туризму. Створена на основних дорогах переміщення гостей мережа нараховує понад 80 закладів, які одночасно можуть прийняти на нічліг понад чотири тисячі відпочивальників. Втім, в Ужгороді на виставці-ярмарку «Закарпаття-ТурЄвроцентр» у центрі уваги були не минулі, а майбутні нагоди й можливості. 

Таких дерев’яних церков, як у Драбівцях Золотоніського району, не довелося бачити на Черкащині більше ніде. Збудована в шістдесятих роках ХVІІІ століття, вона не тільки дожила до наших днів, а й, здається, жила б іще довго, якби не попередні «реставрації», яким споруда піддавалася не раз. Про це трохи нижче. А за перо змусив узятися той факт, що пам’ятка архітектури національного значення, яскравий зразок народної дерев’яної архітектури Придніпров’я, Свято-Троїцька церква нині просто на очах руйнується. 

«Я прийшов вас розвінчати! — кричить чоловік у погонах полковника юстиції головному лікареві клініки, на якого впали певні підозри. — Я вже знаю, чим ви тут займаєтесь! І коли щиросердно не розкажете, я дізнаюся про ваші витівки з інших джерел!»
Присів до серіалу «Прокурорська перевірка» (Росія), який нині демонструє телеканал ICTV, не тому, що записався до гурту загалом відважних та відданих «милу» людей, а тільки через цікавість до правничої тематики. А раптом щось нове дізнаюся! 

Протягом п’яти вересневих днів на вулицях поліського райцентру звучала не тільки традиційна українська мова, а й російська, білоруська, польська, англійська і навіть китайська. На позивні фестивалю «Кролевецькі рушники» завітали співаки, поети, музиканти, художники, майстри декоративно-ужиткового мистецтва з різних куточків України та країн світу. Усіх об’єднали славнозвісні кролевецькі рушники — справжній духовний оберіг українського народу.  

Про Етеллу Чуприк ще змалечку казали: «вундеркінд». Нині ця назва поступилася іншим — «богиня фортепіано», «піаніст-віртуоз»… Вона не розгубила дару, щедро наділеного Небесами, а примножила його, все життя самовдосконалюючись. Як це відбувалося, Етелла Олександрівна згодилася поділитися з читачами «Урядового кур’єра» під час одного з її приїздів до Ужгорода. 

Зійшли вівці з піднебесних пасовищ, завершилося літування на високогір’ях Карпат. Про незабутні дні ще довго нагадуватиме просякнутий димом і вологою туманів одяг, смак холодної гірської води берегтимуть уста. На порі не менш відповідальний період: зимівля овець, стрижка, окоти. Клопотів — хоч одбавляй. А ні-ні, та й згадає вівчар далеку полонину, подумки перенесеться в наступну весну. Він «чує хід полонинський не тільки вухом», — як писав у «Тінях забутих предків» Михайло Коцюбинський. — Він «серцем чує, як з глибоких долин, де киплять ріки та ревуть береги, з тих осель і царинок котиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худібки і під ногами її радо зітхає земля».