Історики кажуть, що для гідного представлення минулого треба більше зусиль, ніж для творення сучасності. Схоже, що найбільшою мірою цей вислів стосується музеїв, які є точками перетину часових просторів — минулого, сьогодення і майбутнього. Значною мірою завдяки цим закладам ми усвідомлюємо свою органічність і автентичність в історичному аспекті розвитку людства. 

Відкриття виставки збіглося з 90-річчям видатного українського письменника Анатолія Дімарова. Його присутність у столичному Українському домі надали події особливого значення. Адже учасники і гості виставки першими дізнались від радника Президента України Ганни Герман про нагородження письменника орденом Ярослава Мудрого IV ступеня, мали нагоду почути мудре слово легенди  вітчизняної літератури. Як завжди, він не підлаштовувався до події, а був самим собою — відвертим, щирим, відповідальним і оригінальним.

— Завдяки книзі, — сказав Анатолій Дімаров, — людина не втрачає духовності і розвивається. Письменник, якщо стоїть на стороні народу, любить його, повинен бути в опозиції до влади.

Наостанок ювіляр процитував Івана Франка, який писав, що одні люблять Русь як хліб і сало, а він гавкає щодня, щоб вона не спала… 

Ольга Чайка в Технічному коледжі ТНТУ ім. Івана Пулюя викладає діловий етикет. Називає себе солодкою жінкою через любов до солодощів. Збирати ж рецепти сала її спонукала сумна подія — передчасно пішов із життя батько, який був саломаном. Удома завжди мав понад десяток заготовок із національного продукту. Великими шанувальниками сала стали два його сини. Поминаючи батька, згадували, як він готував сало. Так і з’явилися в нотатнику Ольги Чайки перші рецепти.  

Торік Лувр відвідали 8,5 млн екскурсантів, Британський музей — 5,6 млн, а 32 київські музеї — 3,2 млн. Чому так? І що роблять вітчизняні музеї для розв’язання в нинішніх скрутних умовах найважливішої складової своєї діяльності — самостійного пошуку джерел фінансування? Одним з них є спонсори. Проте в державі таких прикладів — пальців однієї руки забагато. А такі складові прибутків як кафе, ресторан, крамниця, бутик також нереальні, оскільки мають проблеми з легалізацією.  

Як відомо, торік країною прокотилися численні акції протесту людей, які живуть зі смертельно небезпечними хворобами і потребують ліків, що закуповуються за рахунок держави. Вони вимагали наведення порядку в проведенні тендерів. Для них такі процедури, без перебільшення, вирішують питання життя і смерті. Чи є нині загроза повторення торішньої ситуації, коли через затягування тендерів не було закуплено життєво необхідних ліків?

У Міністерстві охорони здоров’я запевняють, що процедури державних закупівель ліків активно тривають. Старт торгів відбувся 21 березня цього року. 

Почну свою статтю із запитання до кожного читача газети: чи бачили ви, шановні, перебуваючи, скажімо, в європейських країнах, щоб у тамтешніх місцях харчування відвідувачі користувалися алюмінієвими ложками та виделками? Такий феномен у наш час можна побачити найчастіше в республіках колишнього СРСР, за винятком прибалтійських. Ми — не виняток. Пояснити це можна наслідками Великої Вітчизняної війни, коли наша авіаційна металургія, виконуючи замовлення армії, виробляла сотні тисяч алюмінієвих кружок, баклажок та ложок. У повоєнні роки до них додалися виделки, тарілки, тазики й каструлі. Автору довелося бачити таке виробництво на Ступінському металургійному заводі Мінавіапрому СРСР (Підмосков’я).  

Кожен четвертий українець хворий на гіпертонію. Такі цифри озвучили медики в Міжнародний день боротьби з цим підступним захворюванням. І це лише верхівка айсберга, стверджують лікарі. Гіпертонія та її наслідки в Україні щороку забирають більше життів, аніж СНІД, рак і туберкульоз разом.  

12 березня цього року на розгляд Верховної Ради надійшов проект закону № 10170 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони штучного переривання вагітності (абортів)». За умови прийняття документа аборти у нашій країні заборонять. А штучно переривати вагітність дозволятимуть лише за умови виявлення у вагітної хвороб, які можуть загрожувати її життю. Матимуть змогу позбутися небажаної вагітності й дівчата до 16 років, жінки з місць позбавлення волі, матері п’ятьох дітей, а також ті, в кого помер чоловік чи є дитина-інвалід.

Певна річ, у цьому делікатному питанні знайшлися і противники, і прибічники. Одні обурені спробами держави в такий спосіб зазіхнути на власне право вибору жінки — народжувати чи ні, а інші виступають за життя, вважаючи аборти першопричиною поганої демографічної ситуації в країні та великим гріхом. 

Коли керівник експедиції Георгій Сєдов помер, двоє вцілілих матросів спершу спробували донести тіло покійного до судна, з якого вони пішли в подорож. Та потім від цієї ідеї довелося відмовитися і вони взялися поховати його на скелястому березі. Зверху поклали купу каміння і встановили хрест, зв’язаний із двох лиж. Коли вирішили йти далі, помітили, що зник улюбленець лейтенанта — пес Фрам. Той ховався за могилою, тікав від людей і ніяк не хотів іти за ними. Матроси побрели, а вірний пес так і залишився помирати в крижаній пустелі біля могили рідної йому людини.

Ось так трагічно закінчилася подорож до Північного полюса, на яку наш відважний земляк наважився сто років тому. 

— Ето что за бандьоровскіє тряпкі? Нємєдленно снять!..  —  вказував на  вишиті  червоно-чорними ружами і такими самими смужками рушники енкаведешник. —  Развєлі тут пропаганду!..

 —  Не ми їх вішали  —  не ми й знімати  будемо!  —  озвався хтось із зігнаних до хреста-фігури дядьків.

 —  Что?.. Нєсі лєсніцу!  —  «полномочений» дістав з кобури і направив на сміливця потертого «ТТ».

А куди було діватися? Приніс той дядько драбину, сказав «прости мене, Господи!» і разом з односельцями відійшов подалі від  гріха.

Тим часом, заїжджий приставив драбину до високого хреста і почав смикати за рушники. Вузол одного з них розслабився, а з-під нього полетіла до землі… граната. Нагнало тоді небораці осколків нижче спини, у ноги і... Отак служивий, прізвище якого й досі згадують у селі поблизу обласного центру, отримав статус пораненого «в боях за соціалістічєскую Родіну».  Може й зараз живий, і пенсію підвищену отримує. У тому числі й за рахунок податків дітей та онуків отих дядьків, що тоді, в повоєнному чи то 1946-му чи то 1947-му, відмовилися зривати дбайливо вишиті рушники із православного хреста.

Про цю історію згадав днями, коли на Театральному майдані Луцька  проводив фотозйомку вже третього Всеукраїнського фестивалю рушників «Вишиті обереги єднання». Відбувся він  за активної підтримки Луцької  міськради.