Те, про необхідність чого так довго говорили, сталося: подорожувати Європою можемо без віз. Якщо, звісно, є біометричний паспорт.

Оскільки ж серця в нас гарячі (он як гаряче й широко святкуємо!), то голови, поза сумнівом, маємо тримати в холоді. Європа ж бо до нас тільки придивляється. До того ж, єврочиновники завбачливо напрацювали механізм призупинення безвізу. 

На тлі всеукраїнської ейфорії з нагоди запровадження безвізового режиму з країнами Євросоюзу дедалі у глибшу тінь часових нашарувань відходять наші нагальні проблеми, з якими стикаємося щодня. Звичайно, всі пишаємося, що Київ — столиця однієї з європейських країн, яку нині вважають фактично рівною серед рівних у «сім’ї вольній, новій». Тут завжди пам’ятатимуть боротьбу за кращу долю, цивілізоване майбутнє, повагу до людської гідності… 

ЗМІ обґрунтовано порушують проблему збирання, транспортування, сортування й переробки сміття в містах і селах. Свого часу Тернопільська міська рада досягла домовленості з однією з австрійських фірм щодо будівництва сміттєпереробного заводу на базі колишнього комбайнового. Та втілити заплановане тоді не вдалося через кон’юнктурність керівництва. З тієї самої причини не змогли реалізувати задум будівництва такого виробництва, яким мали зайнятися шведи, і скористатися інвестиціями для цієї мети однієї з італійських фірм. Як показує досвід, найкращий стимул для інвесторів, що мають намір вкладати кошти у сміттєпереробні заводи, — надання можливості пільгового кредитування й податкових канікул терміном на 3—5 років, прозорий спрощений механізм отримання дозвільних документів. На державному рівні потрібно створювати сприятливий клімат і заохочувати бізнес до інвестування сучасних технологій з переробки та утилізації відходів. 

Зайве нагадувати, що українська економіка потребує іноземних інвестицій, які могли б її оживити. Як зайве наголошувати, що наша країна не приваблива для закордонних фінансових донорів, яких відлякують корупція, нестабільність, брак гарантій. 

Багато разів тримав у руках цей важкий зшиток з фотографіями різних років. Є в ньому й чимало моїх світлин — ми з батьком захоплюємося фотосправою давно. Гортаючи товсті сторінки, згадую дитинство, найяскравіші миті якого так ненав’язливо й відверто спиняв старий плівковий фотоапарат. Ось я ще дошкільня, тут серйозний школяр, а ось — студент. Чорно-білі знімки повертають до пережитого, до людей, яких уже немає, але були — вони реальні, я через роки чую їхні голоси, відчуваю ауру… 

Світлані Линник, жительці села Нижня Сироватка, що під Сумами, 72 роки. З них майже 40 працювала вчителькою. Як каже, їй і вві сні не могла наснитися рахуба, що трапилася останніми місяцями, через яку її будинок залишився без природного газу. І ось уже більш як півтора місяця вона готує їжу на… вогнищі у дворі: варить суп, кашу, картоплю, ділячись із песиком.  А почалася ця історія торік у грудні, коли, за словами селянки, кон тролер газової служби помилково (а може, й не помилково — хто підтвердить чи спростує?) додала до показань лічильника кілька десятків буцімто використаних нею кубометрів палива. При цьому попередила, щоб надалі ветеран сама справно передавала показання. Як? Будь-як. Насамперед за допомогою СМС-повідомлення, дзвінка з мобільного або ж електронною поштою. Адже тепер відповідальність за це покладено не на контролера, а на споживача, який повинен у чітко визначені дні відзвітувати про використані кубометри. 

Затребуваність українським громадянським суспільством, що починає спинатися на ноги, такого жанру, як журналістське розслідування, — не просто очевидна й гостра, а, висловлюючись мовою медиків, ургентна. Задекларований на різних рівнях влади, в політикумі, громадських об’єднаннях курс на тотальну боротьбу з корупцією, хабарництвом, тіньовими доходами так і залишається красивим лозунгом і черговим популізмом. 

Дівчинка у ніжно-рожевій сукні сором’язливо тримає за руку хлопчину зі скуйовдженим волоссям. Вона вже вміє лічити до п’ятдесяти, а він хоч і не дружить із цифрами, зате читає по складах. Цій чарівній парі всього по шість років, і сьогодні для них важливий день — випускний у дитячому садку. Рідний маленьким серцям заклад не поспішає промовляти «Прощавай!» Адже Софійка з Денисом, як і частина їхньої підготовчої групи, не підуть у вересні до школи — ще на рік залишаться в дитсадку. 

Жахлива звістка вмить облетіла Миколаїв. Викрадено дитину. 10-річного хлопчика з дитячого майданчика кудись повів дорослий чоловік. «Чорні джинси, чорні кросівки, куртка бордова із синіми рукавами. Хлопець грався на майданчику неподалік від школи» і фото — це були на той час перші відомості, поширені в соцмережах. До пошуку долучилося чи не все місто. Правоохоронці, добровольці, небайдужі городяни. 

Занадто багато інформаційного негативу щоденно виливається на голови українців з екранів телевізорів, газетних шпальт, мережевих стрічок новин. Чи справді в нас усе погано, зі знаком мінус і суцільна зрада? Напевне, що ні.