Теплий недільний липневий ранок. Уночі пройшов дощ. А вже на сьому годину — сонечко. І жодної тобі задухи. Гарна погода для мандрівки автобусом. Квитки придбано заздалегідь, тому особливої метушні перед дорогою немає. Червоний «Ікарус» знаю давно. Ще зі студентських років знайомі його сидіння, пічки під декотрими з них, двері, які можуть не зачинитися з першого разу. Тепер на автостанції він впізнаваний серед кількох десятків новіших машин — червоний колір видно здаля. За 20 років поїздок змінилася оббивка в салоні, з’явився телевізор, постаршали водії. А дорога з батьківського дому й до вже свого залишилася такою самою трепетною і щемливою. 

Гучним скандалом, що прогримів на всю Україну, стало виявлення 14 грудня 2015 року в їдальні одного із житомирських коледжів понад півтори тисячі (!) армійських сухпайків, які розукомплектовували і продавали студентам. Саме вони повідомили волонтерів про неподобство. Злочин був резонансним, адже в час, коли вся країна буквально по гривні збирала допомогу нашим захисникам, хтось наживався на краденому військовому майні. 

Попри спеку й неоригінальність, практикуємо вдома готувати салатик за відомим рецептом. Серед інгредієнтів — плавлені сирки. До них додаємо часник і майонез. Зазвичай на три сирки беру три чималеньких зубчики часнику, майонезу — на смак. І часник, і майонез уже чекали третього. Не дочекалися. 

В Ужгороді на вулиці Волошина (за радянського часу Жовтневій, а до того Підвальні Ряди) з 1900 року стояв будинок за номером 47. Переживши кілька епох — Австро-Угорської імперії, Чехословацької Республіки, Угорщини, Радянського Союзу, — він нарешті цілим і неушкодженим увійшов у добу незалежної України. Незвичним виглядом він являв собою цікаву історію однієї ужгородської сім’ї та її родинного бізнесу. Це відбулося в такий спосіб, немовби ця сім’я не захотіла розлучатися з рідним містом, виринувши з глибини десятиліть. 

Запорізька область стала четвертою в Україні, де відкрили сучасний диспетчерський пункт управління станції швидкої допомоги. До сьогодні такі центри працювали в Києві, Харкові й Дніпрі. Відтепер до сучасних технологій в організації надання невідкладної допомоги долучилася і Запорізька область.

Ніщо не віщувало веселощів, коли йшов на чергову сесію Одеської облради і за переліком питань прикидав, що там такого вседержавно вагомого міг би почути. Коли фракція Опоблоку виступила проти порядку денного сесії, все ще думав, що то не більш ніж формальне декларування їхньої фронди, яке не матиме жодних оргнаслідків. Але банальний сюжет того дня мав-таки розвиток. Опозиціонери не тільки висловили претензії до ведення сесії, а й не на жарт заходилися не допустити її початку. Кажуть, що вони й раніше неодноразово звертали увагу на порушення регламенту. Ось і цього разу зауважили, що в остаточному вигляді отримали порядок денний сесії лише о 5-й ранку в день засідання, тож мали на ознайомлення з півсотнею важливих питань лише кілька годин замість прописаних у регламенті 10 днів. 

На початку нинішнього літа випало побувати упродовж кількох днів у чорноморській перлині — Одесі. А які ж гостини в такому місті без відвідування пляжу? Тож і вирушили одного ранку всім сімейством на узбережжя, де, зважаючи на доволі прохолодну погоду, було дещо малолюдно, хоч опівдні на піску вже не залишалося вільної місцини. 

У пафосному словосполученні «битва за хліб», яким зазвичай зловживали радянські газети напередодні, під час та після збирання пшениці чи інших зернових культур, навіть у ті часи була тільки певна частина пафосу. Не дадуть збрехати люди, які виросли у селі й добре знають ціну врожаю, що ніколи не давався легко. Як онук і син комбайнерів, котрі не одне десятиліття водили «степові кораблі» (даруйте за ще один газетний штамп тих років) у спекотному запорізькому степу, на власному досвіді переконався, що ота битва посеред високих чи полеглих хлібів нерідко перетворювалася на побоїще. Механізатори відчайдушно билися з не зовсім досконалою збиральною технікою, яка навіть у снах-жахах не примариться нинішнім хліборобам, що нарешті (слава технічному прогресу!) пересіли у комфортабельні кабіни «Джонів Дірів» чи «Клаасів». 

Французький режисер-документаліст Поль Морейра не обмежився затуманенням мізків скандальним фільмом «Україна: маски революції». Людина, яка мала б стояти на сторожі свободи слова, почала наступ на неї. Прикро, що його мішенню з чималої кількості критиків документальної стрічки виявилася українська журналістка Анна Чесановська-Жайяр. 

Відповідь на це навіть не філософське запитання вже знає мати-одиначка Варвара Толстік, адже нещодавно зіткнулась і з першим, і з другим жахом. 22 квітня о сьомій вечора у приватному будинку в селі Чубинське Бориспільського району, де мешкає жінка з двома дітьми, раптово зайнявся дах. Пожежа нещадно ковтала метр за метром другого поверху оселі. Мати з п’ятнадцятирічною Марією та дворічним Марком намагалися допомагати пожежникам гасити невгамовне полум’я.