Розмови про те, що газети нібито вже віджили своє, чую не вперше. Мовляв, інтернет, телебачення, мобільний зв’язок уже поклали газети в архів. Так, нам пощастило жити в час небувалого науково-технічного прогресу, у столітті інформації. Ми оточені нею, коли читаємо книжки й газети, слухаємо радіо, дивимося телевізор, спілкуємося між собою. Колись завдяки технічному прогресові виникли нові засоби спілкування, а разом з ними — і нові цінності. Першим проривом у цьому напрямі стала книжка, пізніше — періодичні друковані видання, потім — телеграф, радіо, телебачення і нарешті інтернет. 

За інших життєвих обставин ми могли б його спостерігати серед народних депутатів у залі Верховної Ради чи на чолі якоїсь із численних партій. Адже крім харизми, він мав освіту юриста, а фах правника чи не найчастіше за інші професії відкриває шлях в активне політичне життя. Однак більшість співвітчизників, напевне, і не знають про юридичний диплом цього відомого українця і запам’ятали його в іншій іпостасі — мистецькій. Бо обрав він для себе саме шлях творчості. І він не помилився, й нам усім пощастило. 

«У селі сталася новина», — починається відоме оповідання Василя Стефаника про місцеву моторошну подію. Та за всього бажання такий початок не зовсім доречний до недавньої резонансної події, яка змусила зіщулитися чи здригнутися все село на Донеччині. Бо самі ж люди цього й сусідніх населених пунктів, згадуючи інцидент, знизують плечима: «Новина? Та ні, бо для нас таке, на жаль, нітрохи не новина». Але чому? 

Комунальні тарифи — тема, яка останні кілька років викликає в українців тільки злість і обурення. Адже зростають вони навіть не на відсотки, а в рази. І чи не щомісяця. З останніх — подорожчання холодної води в Києві до понад 15 гривень за кубометр. 

Недавно моя сім’я відпочивала в одному із санаторіїв Приморського району Запорізької області. Саме в цей час був мор бичка. Риба була скрізь: під ногами на мілині, на березі кількасантиметровим пластом. Поряд із санаторієм — приватний сектор. Щоранку, як на фіззарядку, на берег приходили місцеві жителі з лопатами й лантухами, вантажили мертвого бичка, доки він не засмердівся, і везли додому. Неважко здогадатися, що так люди запасаються дармовою рибою. Протримавши її певний час у погребах, здають оптом на продаж. Бо якби схотіли лише очистити берег від мертвої риби, закопали б її поблизу й аж ніяк не тягли додому. 

В інтернеті триває війна за Ватутіна: Київрада перейменувала проспект, названий його ім’ям, на проспект Шухевича. Це спричинило обурення деяких киян, які почали збирати підписи, щоб проспекту повернули стару назву. Обґрунтування: генерал Микола Ватутін визволяв столицю України від німецько-фашистських загарбників у 1943 році. 

Кажуть, про рівень життя у країні судять за станом доріг. А тепер у зв’язку з деякими псевдореформами у чутливих сферах життя — за станом зубів у громадян. Так незабаром відрізнятимуть у Львові місцевих жителів від туристів. 

Найближчим часом РФ, схоже, не планує забиратися з Донбасу, присутність якої в конфлікті визнав і її міністр закордонних справ Сергій Лавров на другому Міжнародному науково-експертному форумі «Примаковські читання». Щоправда, пан Лавров висловився туманно. Однак яким Росія бачить своє майбутнє на найближчі сім років, зокрема й у питанні Донбасу, є чіткий документ, із яким не завадило б ознайомитися й українцям. 

Щоразу, буваючи на Сумському автовокзалі (а це доволі часто, бо в журналістські відрядження їжджу вже майже чотири десятиріччя), неодмінно звертаю увагу на торговельні точки перед його центральним входом. Не можна сказати, що їх тут засилля і панують анархія чи стихія, але відразу ж впадають в око ятки, лотки, розкладачки, навіси, інші малі так звані архітектурні «форми» (як мовиться, хитро, мудро, та невеликим коштом). А в них — жива і не зовсім риба, кавуни і дині, яблука і банани, ягоди і… 

Жителі міст чи не щодня спостерігають, як місце їхнього проживання дедалі більше перетворюється на кам’яні джунглі з додаванням скла й бетону. Ніде правди діти, рік у рік вирубують чимало парків, скверів, щоб легальні, а часто й нелегальні забудовники зводили там багатоповерхові бетонні коробки-близнюки. Мотивують тим, що людям треба десь жити. На жаль, абсолютно не беручи до уваги, що тим-таки людям бажано ще й чимось дихати.