Газета Кабінету Міністрів України26 вересня 2026
26 вересня 2026
Любомира КОВАЛЬ

Де були газони, тепер смітники

Жителі міст чи не щодня спостерігають, як місце їхнього проживання дедалі більше перетворюється на кам’яні джунглі з додаванням скла й бетону. Ніде правди діти, рік у рік вирубують чимало парків, скверів, щоб легальні, а часто й нелегальні забудовники зводили там багатоповерхові бетонні коробки-близнюки. Мотивують тим, що людям треба десь жити. На жаль, абсолютно не беручи до уваги, що тим-таки людям бажано ще й чимось дихати. 

Де були газони, тепер смітники

Жителі міст чи не щодня спостерігають, як місце їхнього проживання дедалі більше перетворюється на кам’яні джунглі з додаванням скла й бетону. Ніде правди діти, рік у рік вирубують чимало парків, скверів, щоб легальні, а часто й нелегальні забудовники зводили там багатоповерхові бетонні коробки-близнюки. Мотивують тим, що людям треба десь жити. На жаль, абсолютно не беручи до уваги, що тим-таки людям бажано ще й чимось дихати.

У деяких мікрорайонах, скажімо, Києва, за весь день можна не побачити живого дерева, куща чи газону — тільки асфальт чи бетонні плити. А щоб згадати, які на вигляд зелені насадження, треба шукати картинки в інтернеті.

Однак буду об’єктивною: у віддалених від центру районах, на диво, подекуди збереглися парки. І міські зеленбудівці плекають їх, щороку висаджуючи кущі, гарні квіти та висіваючи молоденьку травичку. Навіть плавучі квітники на озерах з’явилися — новинка цьогорічного літнього сезону. Дуже гарно!

Прогулятися такою зеленою оазою — справжня насолода. Ось тільки відвідувати їх щодня для відпочинку і щоб не забувати, яка справжня, а не пластикова травичка, можуть здебільшого ті, хто живе зовсім поряд. Решта — хіба що у вихідні чи святкові дні. Просто за браком часу.

Отже все, що залишається таким, як я, хто живе далеко від парків, — невеличкі вуличні (не дворові, там місцеві жителі самі дають раду) газончики подвійного призначення. Адже мають не лише милувати око і створювати гарний настрій, а й захищати людей і будинки від шуму, бруду та вихлопів зі швидкісної траси, яка зовсім поряд і де автомобілі не припиняють руху 24 години на добу. І ці невеличкі острівці природи справлялися б з усіма функціями, впевнена, на відмінно, якби солом’янські зеленбудівці не плекали б їх так, як парки. Аби вони їх просто не чіпали. Але…

Навесні, коли травичка на тих газонах ледь починає пробиватися, звідкись одразу матеріалізується дядько з мотокосою. Він не підрівнює чи зрізує ту травичку, а гучною дриндичалкою просто вигризає з корінням. Інакше як нищенням і варварством це не назвеш. Бо після такого покосу газон має вигляд, перепрошую, лисини в літнього чоловіка, де тільки де-не-де залишається трохи пір’ячка.

Однак із часом природа намагається взяти своє. І там, де залишилося хоч трохи травички, вона пробивається знову. Але не її то доля. З дерев опадає липовий цвіт, покриваючи товстим шаром ті дрібнесенькі пагони. Він швидко засихає, і трава не може пробитися. А люди, що виходять із найближчого супермаркету, довершують нищення газону, закидаючи ту суху пустку обгортками від морозива, порожніми пачками з-під цигарок, чипсів тощо. Отже, де був колись газон, постав смітник.

І хоч скільки писала у Фейсбуці на сторінці і солом’янського, і київського міського зеленбуду, що якщо перекосили та перепаскудили наші газони, хоч позгрібайте той липовий цвіт — дайте природі бодай мізерний шанс, вони мене просто ігнорують. Не лише нічого не роблять, а навіть не відповідають.

А до всього ще й знаходяться розумники-коментатори під тими моїми постами, які радять замість скаржитися взяти граблі в руки й піти почистити газони, якщо так люблю природу. Або доплатити зеленбудівцям із власної кишені за таку роботу. Одному з таких, занадто хвацькому на слово, відповіла, що зелено в нас не лише у парках, а й… біля входу до будинку місцевої райадміністрації. Там таки дуже гарний виплеканий газончик-квітничок. І я б такий хотіла у себе під вікнами замість нинішнього смітника. Та не думаю, що голова Солом’янської райдержадміністрації доплачує із власної кишені за це тим, хто тримає той квітник у взірцевому порядку. То чому я маю? Це ж їхня робота, їм за це зарплату платять, ні?

До всього ще з наших із ним податків. То на його думку, виходить, маю з ранку до вечора працювати, аби заплатити податки на зарплату зеленбудівцям, а ввечері ще й за них їхню роботу робити? Просто супер! Бо досі чомусь жоден зеленбудівець не прийшов до мене на роботу і не сказав: «Ось тобі гроші за роботу, йди додому, вари борщ, а я тут зараз швиденько пороблю всю роботу за тебе!» Примовк той коментатор, мабуть, не знайшовся, що на це відповісти.

Але солом’янські зеленбудівці й надалі мовчать, ігноруючи мої скарги. А київські міські на своїй сторінці запрошують киян днями до парку «Перемога», де відбудеться презентація незвичайної й дуже гарної плавучої клумби: понад 600 бегоній, висаджених у спеціальні плавучі лоточки, стануть окрасою не лише озера, а й усього парку.

Уявляю, як там буде гарно та затишно. Але від місця, де живу, той парк далеченько. І все, що залишається, — це милуватися по кілька разів на день смітником замість газону, який створили зеленбудівці в мене просто під вікнами. Так, не вони кидають туди сміття. Але якщо там замість травички пустка, вкрита висохлим і политим дощами липовим цвітом, який гниє й смердить, то кілька обгорток з-під морозива кардинально картини не змінюють.