Коли на початку 1980-х у Наталки Білоцерківець з’явилася поезія «Ми помремо не в Парижі», за словами її авторки, «ніхто не уявляв, що хоч болючі, але все-таки демократичні процеси відбуватимуться, що в той Париж взагалі хтось може поїхати… У момент написання цього вірша  в мене був розпачливий песимістичний настрій, відчуття, що все закінчується».

Але з тих строф усе тільки починалося. У 1991-му львівський рок-гурт «Мертвий півень» отримав першу премію на фестивалі «Червона рута» — за пісню «Ми помремо не в Парижі», що згодом стала знаменитою в Україні і в зарубіжжі як «гімн втраченого покоління». 

Стартувала перша в історії перевірка соціальних виплат. Таким чином планується «вивести на чисту воду» фіктивних переселенців, котрі незаконно отримують державну допомогу. Та ця робота деінде вже набуває ознак порушення основних прав людини. 

Правоохоронці Житомирщини відзвітували про черговий успіх у боротьбі з незаконним обігом наркотиків: у розісланому місцевим ЗМІ прес-релізі повідомили про вилучення у жителя міста Коростеня близько 1 кг макової соломки, 2 кг снодійного маку, кількох шприців із вже готовою «ширкою». Та найцікавіше у цій інформації те, що огляд належного правопорушнику підсобного приміщення поліцейські нібито провели «з дозволу господаря». 

Три курортних сезони переважна більшість наших співвітчизників провела без Криму. Місце окупованого, але омріяного, попри пострадянський сервіс, півострова посіли курорти північного Причорномор’я — Миколаївської, Херсонської, Одеської областей. Очаків, Рибаківка, Коблеве, Чорноморська Коса, Залізний Порт, Скадовськ, Лазурне, Затока, Южне… 

На мою думку, головна біда нинішньої України полягає в тому, що її керівники не дивилися фільму «Кавказька полонянка». Там був тост, який доречний у всі часи і для всіх ситуацій: «Вип’ємо за те, щоб наші бажання збігалися з нашими можливостями!». Припускаю, що тост звучав ще краще: «Вип’ємо за те, щоб наші можливості  збігалися з нашими бажаннями!»

Лідери політичних сил, які брали в Україні владу у лютому 2014 року, мали грандіозні бажання, які аж ніяк не підкріплювалися їхніми ж скромними можливостями. Поміж терміново скасованих законів часів президентства Януковича був і «мовний закон Ківалова—Колесніченка». Не було жодної потреби і необхідності скасовувати його в пожежному порядку. Передусім не слід українську мову нав’язувати відверто примусово. Такі речі слід робити розумно. Відомо здавна, що коли дурня змушують молитися Богу, то він розбиває собі лоба. 

Цими днями, а точніше 10 серпня, бразильський сенат скерував справу президентки Ділми Руссефф до суду, який відбудеться наприкінці серпня й може завершитися її імпічментом. Трішки раніше національна виборча комісія Венесуели повідомила, що тамтешня опозиція успішно пройшла перший етап на шляху до проведення референдуму про відкликання президента Ніколаса Мадуро. І що нам, здавалося б, до цих новин, що надійшли десь із протилежного боку земної кулі? Хіба позаздрити. Там, виявляється, люди, не задоволені керівником держави, можуть домагатися його відставки цілком законним і процедурно оформленим чином. Так, у Латинській Америці. У тому регіоні, де путчі, герильї та військові перевороти ще донедавна були ледь не головною формою боротьби за владу. У Болівії від часу здобуття незалежності 1825 року фахівці зафіксували 200 переворотів — у середньому частіше ніж раз на рік. У Венесуелі до 1958 року історія теж складалася переважно з послідовних диктатур, громадянських воєн та хунт. Часу і нагод, щоб уповні оцінити всі принади енергійних насильницьких змін у суспільстві, було хоч греблю гати. І ось років із 20 тому гарячі латиноамериканські хлопці вирішили, схоже, що варто пошукати інших методів політичного буцання. 

«Як я буду почувати себе в 64? Чи мене так само будуть ненавидіти всі ці діти вулиць і супермаркетів, як сьогодні я ненавиджу всіх, кому за 40 і хто вже встиг окопатись на зелених пагорбах цього життя, якраз із сонячного його боку?» — розмірковував юний герой роману Сергія Жадана «Депеш мод». Людина, яка виходила у відкрите море самостійного життя, вже зневірена, бачила перед собою зачинені двері, не знала, що їй робити і чим вона хоче займатися. Покоління, втрачене через байдужість, пасивність, песимізм.

Жадан написав про молодь першої половини 1990-х, людей без духовних орієнтирів, переважно студентів, які начебто вже мали б визначитися з майбутнім. Можна, звичайно, насміхатися з інфантилізму цих інертних хлопців, однак хто був юним у ті непевні після розвалу СРСР роки, той принаймні їх зрозуміє. 

Йтиметься далеко не про футбол. Хоча, можливо, саме уболівальники й фанати цього виду спорту якнайглибше зрозуміють згаданий вислів, бо й вони разом з мільйонами українців стали заручниками ситуації, коли в нашому повсякденному побуті балом править всемогутній монополіст-комунальник. Адже ні без електрики, ні без тепла, ні без води, як то кажуть, ані сюди, ані туди. Тож які б тарифи нам не накручували, якої б якості послуги не надавали, все одно за браком альтернативи ми змушені йти до них на поклін і беззастережно приймати їхні умови та розцінки. 

Навряд чи хоч когось із громадян України залишило байдужим рішення сейму Польщі про визнання Волинської трагедії 1943 року геноцидом поляків з боку українців. Чимало наших співвітчизників вважають цілком адекватною відповіддю внесення на розгляд Верховної Ради «дзеркальної» постанови, якою згадуване криваве польсько-українське протистояння теж оголосять геноцидом, але вже з боку поляків щодо українців.

Наших громадян (незалежно від їхньої національності) чи не найбільше образило те, що скандальне рішення ухвалено у країні, яка вже традиційно є нашим неофіційним адвокатом у Євросоюзі. Однак не варто забувати як про потужне проросійське лобі у Польщі, так і про те, що згадуваний проект ухвали сейму перебував на її розгляді вже щонайменше кілька років. 

У Польщі відбулися Світові дні молоді за участі Папи Римського Франциска І під гаслами християнського милосердя. Минуло кілька тижнів, ніби й пристрасті в мені вляглися, а були вони різними... Та значуще оцінюється на відстані.