- Чого наше село називається Високим? — перепитав мене корінний його житель Іван Брага, чоловік Високівського сільського голови Ніни Браги. — Бо це найвища точка в районі.
І справді, що ближче ми під’їжджали до Високого, то краще, чіткіше проглядалася через тоноване скло навколишня місцевість — чорні, зорані на зиму поля, лісосмуги, покриті рудою травою схили балок — у деяких під першою прозорою кригою причаїлися на зиму ставки. У селі нарахував їх три. І всі обсаджені деревами. Уявив, як тут гарно влітку, коли все навколо потопає в зелені. 

Минуло два десятиріччя, а та картина, яку залишив після себе смерч, досі перед очима. Моторошно згадувати, а не те що бачити її. Навіть молоді деревця лежали як сіно — вітровал водночас повалив ліс на 970 гектарах, пошкодив понад півмільйона кубометрів деревини. Так природа відповіла на нерозумне господарювання, яке практикувалося в горах із середини ХІХ ст., коли на значних площах вирубували складні мішані деревостани і на їхньому місці створювали чистосмерекові культури.   

У моїй журналістській практиці був такий випадок: довелося розслідувати смерть солдата на операційному столі військового госпіталю під час, здавалося б, банальної операції з видалення апендициту. З’ясувалося, що 19-річного хлопчину зарізав не хірург — його вбив надвисокий рівень цукру в крові. Про «солодку» хворобу не знав він сам, її, на превеликий жаль, не виявили й лікарі. Прихований цукровий діабет змусив чийогось сина надто рано переступити межу вічності.

…Чим керувався суддя Виноградівського районного суду Закарпатської області, коли приймав рішення про неправомірність дій інспектора ДАІ, який склав протокол на лихача і виписав тому штраф, зараз достеменно невідомо. Можливо, йому самому чи комусь із близьких не подобається Державтоінспекція як така або він просто докопався до чергового законодавчого казусу, але факт залишається фактом: своїм вердиктом суддя заборонив даішникам на трасі накладати штрафи на порушників Правил дорожнього руху.  

«Чули, посадовця N спіймали під час одержання хабара?». «Читали в газеті, що селищний голова з Криму в порушення закону віддав частину парку своєму кумові?». «Бачили по телевізору кількагектарний маєточок нашого прокурора?». Такі чи схожі розмови між нашими громадянами не дивина, бо виразкова хвороба на ймення «корупція» ще істотно стриножує поступ молодої незалежної держави, завдає втрат економіці, применшує інвестиційну привабливість країни, немов іржа роз’їдає вітчизняний суспільний організм.

Ідея цього відрядження виникла в нью-йоркському Українському народному домі під час святкування ювілейного дня народження мого товариша. Коли він познайомив мене із сім’єю, яка є прекрасним прикладом безкорисливої, справжньої, а не показної доброчинності. Спершу суто з професійного журналістського інтересу мене зацікавила  його розповідь про  те, як подружжя  американців українського походження зігріло  теплом своїх сердець і подарувало радість дитинства більш ніж тисячі  українських діток, позбавлених родинного тепла.  

Півтора року в області реалізується регіональна програма «Безпечне місто», згідно з якою створюється єдина система безперервного патрулювання вулиць. За цей час правоохоронці отримали 96 нових патрульних спецавтомобілів, якими тепер забезпечені підрозділи не тільки обласного центру, а й Дніпродзержинська, Кривого Рогу, Павлограда, Нікополя, Новомосковська. Проект реалізується без залучення бюджетних коштів, за рахунок соціально відповідального бізнесу.

В уяві більшості з нас знамениті меценати початку ХХ сторіччя — заможні люди, які частину своїх прибутків спрямовували на патріотичні починання. Певною мірою це так, але тим більша заслуга тих, хто підтримував українську справу не лише від «щедрот своїх», а розпродуючи власне майно і навіть влазячи у борги, як робив це Євген Чикаленко. Його знаменита фраза — «Любити Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини власної кишені» — не данина красивому слівцю, а життєве кредо Громадянина, чия доля — і приклад для наслідування, і докір нині сущим в Україні.  

Колись тут налічувалось до двох сотень містечок, населених переважно євреями. Та чи багато знаємо ми про цих людей, які віками жили поряд з нами на українській землі? Чим збагатили вони нашу спільну культуру і якими залишились у пам’яті не лише свого народу? Пошуками відповідей на ці запитання перейнялися у діючому в Житомирі національно-культурному центрі «Хесед Шломо», започаткувавши історико-культурологічний проект «Штетл», що в перекладі з ідиш означає «Містечко».  

Так склалося, що строкову військову службу я проходив у гвардійському Коростенсько-Померанському п’ятиорденоносному полку. Горе було тому гвардійцеві, який не міг без запинки перелічити назви всіх цих нагород та розповісти, за що вони вручені. З часом розумію, що ця вимога була правильною, бо з поваги до історії рідної бойової частини починались гордість за свій полк і прагнення стати гідними його слави.