Є люди, котрі роблять для розвитку й утвердження своєї культури стільки, скільки під силу, мабуть, лише науковій інституції. Вже багато років доктор фізико-математичних наук Василь Шендеровський, людина енциклопедичних знань і дивовижної віри в свій народ, затято, часто по крихтах, вишукує відомості про забутих, маловідомих або й зовсім невідомих навіть багатьом фахівцям учених, народжених українською землею. А відтак не менш наполегливо шукає кошти для видання книжок.

Нам знову пропонують щасливі виграші. І хоч як дивно, українці в це вірять. Переконувати їх, що то черговий лохотрон, — справа марна. А спритним ділкам довірливість громадян лише на руку. Перед Новим роком вони наполегливо шукають тих, кого легко можна ввести в оману. Уявіть собі, їхні сподівання, що хтось проковтне наживку, справджуються. Якщо у великих містах аферистів давно «вирахували», то у селах все ще знаходяться люди, які реально вірять SMS-кам чи листівкам. Мовляв, заслужили на дорогі виграші. У такому разі ще більше дивує наївність громадян. Причому вони добре знають: участі в жодних акціях не брали, тож за які такі заслуги подарунки? Закінчується акція, звісно, у всіх однаково — втратою грошей і глибоким розчаруванням.  

Я працюю шкільним бібліотекарем. Останнім часом помічаю, що моєю роботою намагається керувати хто завгодно: і вчителі, й навіть шкільний завгосп. Тому хочу дізнатися, кому безпосередньо підпорядковується моя посада?

Л. ІЛИК, м. Львів 

Кажуть, що курчат зазвичай рахують восени. Та другокурсники Інституту дизайну та реклами, що навчаються на факультеті дизайну одягу Київського національного університету культури і мистецтв, вирішили посперечатися з народною мудрістю, представивши свої перші серйозні роботи на суд університетського журі на початку цієї зими. Роботи, виконані з нестандартних нетканих матеріалів, стали підсумком вивчення однієї з профільних дисциплін — дизайн-проектування (йдеться про методи і техніки формотворення), а заодно — першою спробою заявити про себе вголос.  

Молодший брат мого приятеля, пам’ятаю, довгенько не міг опанувати порядок розташування цифр. Він упевнено рахував десь до вісімнадцяти, а потім чогось починав затинатися й чекати підказки.

— … Дев’ятнадцять, двадцять, — зітхав якось приречено, змовкав і спершу мовчки шикував у ряд підступні цифри. А після паузи випалював: —  Двадцять десять, двадцять одинадцять, двадцять дванадцять… 

Заступник голови Київської міської держадміністрації Олександр Пузанов повідомив, що робота у цьому напрямку, яку КМДА розпочала понад півтора року тому, вже дала певні результати. Нещодавно на офіційному сайті адміністрації був оприлюднений перелік земельних ділянок, за якими ведеться робота (майже 93 га) або вже прийняті рішення судів про повернення їх у комунальну власність міста, адже упродовж 2007–2010 років вони були відчужені з порушенням закону.  

За день до професійного свята української міліції міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко своїм наказом №936 «Про деякі питання покращення взаємодії органів внутрішніх справ зі ЗМІ» доручив органам МВС забезпечити журналістам ширший доступ до відкритої інформації та допомагати їм у виконанні професійних обов’язків. І хоч відомо, що подібні накази в надрах відомства практикувалися й раніше, нинішній, здається, більш персоніфікований і конкретніший за  завданнями. 

У дитинстві мене страшенно цікавило, як же робиться оте диво-дивне — мультики. Як мультиплікатори змушують малюнки або ляльок оживати? І подорослішавши, я вже приблизно знала, що й до чого, а коли потрапила на заняття в дитячо-юнацькому кіноцентрі «Веснянка», відкрила для себе нові таємниці створення мультфільмів.  

Напевне, жодна армія в світі не має в своїх структурах стільки розпізнавальних знаків, як цивільне населення використовує у спілкуванні. От, наприклад, у нас з різноголосся виокремлюємо брат, кум, сват... Або інше — сусід, однокласник, земляк... А ще ж є колега, однопартієць тощо. Цікаво: а в якого слова найбільша рідня? Та, звісно, у тихого або зухвалого, уособленого або узагальненого - «місцевий». У ньому вчуваються звичаї і традиції, хрестини і весілля... У нього неповторний запах: чи то хліба і молока, чи то вугілля і металу, чи то степу і моря... То як живуть місцеві за своїх керівників у звичайному селі Маньківка?

У застійні 80-ті роки минулого століття вихователька дитсадка притишено розповідала, що її трирічні вихованці щоранку зі слізьми заходять до приміщення, благаючи батьків не залишати їх. І сталося це після того, коли запопадлива завідуюча розпорядилася повісити в спальній кімнаті портрет тодішнього генсека, чиї занадто розкішні  брови наводили жах на малечу.