Суспільство

 У всій Україні кілька разів на добу звучать сирени повітряної тривоги. Здавалося б, за три місяці війни люди вже мали до них звикнути, проте, зачувши протяжне виття, зазвичай напружуються, побоюючись, що згори можуть впасти якщо й не крилата ракета чи снаряд, то принаймні їхні осколки. Щоб захиститися від можливих випадкових влучань шматків смертоносного металу, хтось поспішає в метро, інші — в підземні паркінги або капітальні підвали.

 На тлі загального зменшення у країні кількості злочинів у поліцейських зведеннях дедалі частіше можна побачити повідомлення про затримання осіб з наркотиками. Досвідчені правоохоронці пояснюють це посиленням пильності громадян під час війни та збільшенням активності правоохоронців на вулицях міст і сіл. Хоч є й інші думки, пов’язані з недоліками у вихованні молоді, адже алкоголізм і наркоманія стають епідемією, яка забирає десятки тисяч життів, калічить мільйони доль. Останні десятиліття позначені не лише зростанням наркоманії, а й значним її помолодшанням.

Саме так хочеться сказати, коли слухаєш розповідь нашої землячки Олени Нескородь, яка активно займається в Женеві волонтерською роботою для  гуманітарної допомоги громадянам України. Хоч вона живе у Швейцарії вже 13 років, з російською навалою зіткнулася ще 2014-го в рідному Донецьку, навідуючи родичів. Тоді побачила зруйновані будинки, мости, почула канонаду. Скоро вже навчилася відрізняти звуки «градів» від інших видів артилерії.  Тоді її сестра змушена була переїхати до Києва. 

Юрій Чорноморець, богослов-релігіознавець, професор, протягом десятиліть належав до упц московського патріархату, ба більше — працював в апараті цієї структури. Із здобуттям автокефалії він приєднався до Православної Церкви України. А на початку війни був мобілізований до ЗСУ. Напевно, лише Україна має профіль такого військового, два в одному: професор богослов’я — снайпер. Юрій Чорноморець у перервах між боями продовжує стежити за справами на релігійному фронті, інакше поведінку рпц не назвеш, і навіть давати поради на своєму акаунті в соцмережах.

Цьогорічний п’ятиденний Всесвітній економічний форум у швейцарському місті Давосі, де зустрічається світова політична та бізнесова еліти, розпочався з онлайн-виступу Президента України Володимира Зеленського. Насамперед глава нашої держави заявив, що нині такий момент, коли вирішується, чи пануватиме у світі груба сила.

Доки Україна відбиває повномасштабне вторгнення росії, Ден Райс, ветеран збройних сил США, нещодавно призначений спеціальним радником головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, приїхав в Україну, щоб поговорити з українським генералом про те, що потрібно нашій армії для стримування натиску величезних російських сил. В інтерв’ю Укрінформу Ден РАЙС розповів, що нового для себе про війну він дізнався від українських командирів під час поїздки, яка зброя необхідна Україні для вигнання загарбників і досягнення перемоги, а також у чому досвід українських ЗСУ може бути корисним для армій країн НАТО.

Ірина Малюк переїхала до Рівного з Миколаєва на початку березня. А вже у квітні почала виконувати обов’язки головного бухгалтера контори матеріально-технічного постачання облспоживспілки. Вона успішно завершила звітну кампанію за перший квартал. «Дозвольте, я поговорю з головою ОСББ, бо щойно наш будинок у Миколаєві знов обстріляли касетними снарядами», — так розпочалася наша зустріч на її робочому місці.

Через воєнну агресію рф виші Луганщини змушені були тимчасово прописатися в Рівному, Дніпрі, Полтаві, Хмельницькому, Кам’янці-Подільському Хмельницької області та Івано-Франківську. «Кожен із чотирьох вишів нашої області, — розповідає  начальник Луганської обласної військової адміністрації Сергій Гайдай, — відновив навчальний процес. Хтось зробив це раніше, хтось пізніше, але студенти нині продовжують навчання. І дипломи вони отримають вчасно».

Цими днями в Україні пам’ятна дата — 78-мі роковини депортації з Криму кримськотатарського народу на фоні повномасштабної війни, розв’язаної в Україні російською федерацією, — спадкоємицею злочинного радянського режиму. Цього дня слова «Никогда снова!», «Ніколи знову!», «Never again!» звучать як гірке глузування з уроків Другої світової війни, бо знову стали реальністю нацизм і геноцид, вбивства та насильство, депортації та викрадення дітей і дорослих за одну лише належність до України.

У надскладний для країни час мільйони українців вимушено залишили домівки. Багато з них опинилися за кордоном, де знайшли собі не лише прихисток, а й роботу. Відтік величезної армії працівників з України створює загрози, з якими може зіткнутися вітчизняна економіка після закінчення війни, коли особливо потребуватиме кваліфікованих кадрів. Тим часом очевидна потреба пришвидшеного розвитку економіки. Саме такий сценарій забезпечить нашій країні гідне існування в європейському співтоваристві.

Цей вірш Леся Українка написала 1896-го, після того, як у 1894—1895 роках у додатку до так званого емського указу з’явилися статті, що заборонили все українське. Імперія (Волинь тоді входила до складу Австро-Угорщини) боялася  не лише українських книжок чи театральних вистав, а й розмовного українського слова. Відчайдушний крик слабкої фізично, але неймовірно сильної духом жінки вилився у полум’яні рядки. То був заклик до боротьби українців за національне та соціальне визволення з-під імперського гніту. Слово — єдина зброя нашої славної землячки,  і вона скористалася нею сповна.

Три тижні під обстрілами у Маріуполі — це пекло, яке ще недавно здавалося неможливим у ХХІ столітті. Проте це сталося: люди виживали без світла, газу, води та будь-якого зв’язку зі світом. Безліч моторошних емоцій і жахів, втрат, морального і фізичного болю. Усе пережите і бачене на власні очі моя 18-річна знайома, яка донедавна опановувала фах журналіста у Маріупольському державному університеті, ретельно записувала. Щоправда, частину записів довелося знищити перед проходженням російських блокпостів дорогою із заблокованого міста.