10 років тому, 10 серпня 2004 року, відійшов у вічність Веніамін Сікора. Він не дожив ні до Помаранчевої революції, ні до Революції гідності, але зробив усе, що міг, задля того, щоб вони відбулися. Щоб ствердилася Україна як держава.  

Тележурнал такий був для радянських піонерів — «Хочу все знати». Піонерські роки минули, а звичка хотіти знати — залишилася, та ще й професією розвинулася.
Отож коли друзі повідомили, що на посади звільнених за бардак та дерибан директорів низки національних природних парків оголошено конкурс, цікавість забила фонтаном: а хто ж подався на ці відповідальні (деякі їх інакше цінують і називають хлібними) місця? Хто вибирає достойників? За якими критеріями? Ну і — головне, постмайданне: наскільки народ може бути «в курсі дєла», себто — як забезпечується публічність? Особливо мене «збадьорило» те, що серед пошукачів — двоє добре відомих і мені, і всій профільній громадськості суперзірок природоохорони.

Упродовж одного дня Миколаїв облетіла довгоочікувана звістка. Десантники, які чотири тижні перебували в облозі з обох боків, нарешті повертаються в розташування своєї частини. Новиною почали ділитися в соціальних мережах, через знайомих та родичів дізнавалися детальну інформацію. Тож, навіть без офіційного оголошення, миколаївці організувалися, щоб достойно зустріти героїв. 

Засилати «зелених чоловічків», які захоплюють територію сусідньої держави, озброювати терористів найсучаснішою зброєю, збивати пасажирські літаки і обстрілювати житлові квартали потужною артилерією, викрадати хворих дітей і без медичного супроводу вивозити за межі країни — це далеко не вся обойма підступних заходів, яку російські агресори спроможні використати в неоголошеній війні з Україною. Приміром, у п’ятницю ввечері вся країна здригнулася від новини, оприлюдненої в ефірі Першого Національного телеканалу заступником голови Адміністрації Президента України Валерієм Чалим: щойно було зупинено пряму агресію Росії проти нашої країни. 

Нещодавно на центральній площі Полтави проводжали в зону АТО добровольців новоствореного батальйону «Мирний». Провести їх у небезпечну дорогу прийшли сотні містян, здебільшого жінок. Хтось палко за них молився, якась бабуся роздавала захисникам маленькі ікони, але тих, хто плакав, було небагато. Бо всі вже розуміють: сльозами горю не поможеш, треба рішуче діяти. Як сказав доброволець Василь Дубинець, війну треба закінчити в тому регіоні, в якому вона почалася, щоб не поширилася далі. «Нам треба піти і захищати, а не сидіти вдома. Тому ми зібралися — знайомі, друзі — і прийшли сюди», — додає його побратим Володимир Олешкевич.

Навчально-спортивна база «Закарпаття», що в Береговому, відома передовсім 50-метровим басейном із термальною водою, який працює цілорічно. Вода надходить з глибини понад 700 метрів і має цілющі властивості. Ця перлина ледве уникла дерибану — завдяки Революції гідності. 
Попередній директор бази Олександр Лабойко, який розпочав її осучаснення, чимало встиг зробити. У зведення другого поверху над адмінкорпусом, у приведення до ладу тренувальних залів вкладено як зароблені власні кошти, так і близько 2 мільйонів гривень, виділених Мінагрополітики для спортивного товариства «Колос».

У  Полтавській облдержадміністрації, за участі голови Віктора Бугайчука, відбулося перше організаційне засідання робочої групи з вивчення доцільності та правової основи розміщення кар’єру ТОВ «Біланівський гірничо-збагачувальний комбінат» (ГЗК). 

Під час війни свою армію не гудять, навіть якщо виявляється, що чи не весь вищий командний склад потребує заміни, бо він обійняв посади винятково за вміння демонструвати вишкіл окремих показових підрозділів і талант «організовувати» дозвілля перевіряльників із вищих штабів. Утім, ідеться не лише про суто суб’єктивні причини, бо ще Черчилль стверджував, що генерали у мирний час готуються до минулої війни, а реальність щоразу доводить марність усіх довоєнних планів і розрахунків. 

Власник приватного будинку в спальному Кіровському районі Донецька Юрій Борисович згадує, як почув від сестри з дітьми, що у травні приїхали до нього на постій із Слов’янська: «А погріб у дворі є?..» Ось тоді, розповідає чоловік, він і заходився робити серйозну реконструкцію підземелля, де досі зберігалися тільки овочі та інші продукти харчування. Попрацював він не марно. «Сусідка, що якось зайшла сюди, навіть захоплено вигукнула: «Та у тебе тут тепер, як у гарній хаті!» — хвалиться господар. Звісно, власник донедавна звичайнісінького погреба облаштовував його не для того, щоб вразити сусідку чи ховатися від спеки, яка цього літа на сході б’є всі рекорди. Статус «гарячої точки», на яку перетворилася «Кіровка» і весь Донецьк, змушує мати в кожному дворі власне бомбосховище. «Ми обійшлися б і без погребів, якби довелося потерпати тільки від спеки, — зітхає він. — Але тепер це — два в одному. У першу чергу маємо можливість пересидіти тут бойові дії, які наблизилися до нас впритул, а вже потім згадуємо про спеку, від якої надворі все аж шкварчить».

Попри те, що Конституція України гарантує захист прав, зокрема корінних жителів нашої держави, досі немає закону, котрий би визначав, які ж саме народи є корінними чи нацменшинами, а також обсяг їхніх прав. «Для цього потрібно було ухвалити закон про етнонаціональну концепцію Української держави. Кілька проектів, поданих до Верховної Ради, поки що так і не пройшли», — нагадав на круглому столі «Кримські татари — корінний народ Криму/України» народний депутат Мустафа Джемілєв.