Читачі, що відгукнулись на публікацію («УК», 6. 05. 2014 р.) «Нагороди, за які має бути соромно», звернули увагу (і, погоджуюсь, цілком справедливо) на одне упущення. Чому, запитують, автор не прирівняв нагороди і почесні звання наших високопосадовців та народних депутатів до російських відзнак «За Крим»? Адже ті й інші вручено за розвал. Страшне за суттю порівняння. Але що заперечити? 

Завмирають у строю діти — від зовсім маленьких до юнаків, у яких уже пробивається пушок, де згодом будуть вуса. Вони ж себе дітьми не вважають. З гордістю твердять: «Вчимося захищати Батьківщину!»

Міддю дзвенить духовий оркестр вихованців столичного ліцею-інтернату № 23 «Кадетський корпус». Вишикувалися вони не на плацу навчального закладу, а на території меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років». Тут сама атмосфера надає Дню пам’яті, присвяченому вшануванню подвигу героїв Вітчизняної війни, особливої ваги.

За кадетами з гордістю спостерігають рідні, вихователі, на жаль, уже нечисленні солдати — визволителі Європи. А з юних вуст звучить натхненне: «Низький уклін ветеранам за врятований світ!» 

Олександр ЛИСЕНКО, 
доктор історичних наук,  завідувач відділу історії України
періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України:

— Людські втрати України у Другій світовій війні — чи не найболісніше питання, тому ми хотіли б оприлюднити результати наших наукових пошуків, пов’язаних з людським виміром Другої світової війни. Практично вся база джерел, які дають можливість встановити людські втрати, — в Росії, у військових архівних сховищах. Документи, що стосуються людських втрат, і сьогодні утаємничені. Доступ до певних архівів мали тільки російські військові історики, які й вивели та оприлюднили статистичні дані військових втрат.

Уже 69 років відділяє нас від тих травневих днів, коли відлунали останні залпи найстрашнішої та найкривавішої війни в історії людства — Великої Вітчизняної. Та у пам’яті нащадків назавжди залишиться урок честі й самопожертви, слави і героїзму переможців, які відстояли свободу своєї Вітчизни. Нині цим людям вже щонайменше за 80. Звісно, мають проблеми зі здоров’ям та інші. Саме тому держава повинна дбати про них, і зрозуміло, не лише на свята. 

Коли радянські війська звільняли Дніпропетровщину від німецько-фашистських загарбників, Катерині Наривській було 12 років. Жила вона у селі Старі Чаплі (тепер у межах житлового масиву Придніпровськ міста Дніпропетровська) на лівому березі Дніпра біля самої річки. Батько Катерини воював на фронті, потім пропав безвісти. Коли німці відступали, то гнали із собою місцевих жителів. Молодих забирали до Німеччини. А навпроти хати, де жила родина Катерини, окупанти влаштували переправу і вантажили все на пором і понтонний міст. 

Звитяга — одна. А творців її — мільйони. Коли окупант топче нещадно твою землю, сіє смерть, не важливо, скільки тобі років, фронтові дороги ведуть у складі регулярних військ чи ти дієш у повстанських, партизанських загонах, головне — здобути перемогу над поневолювачем. Коріння воюючої України в Другій світовій було глибоким і міцним. 
Свою вагому лепту в безкомпромісну боротьбу з ворогом, поза всяким сумнівом, внесла й Українська повстанська армія. Створена на Волині, вона активно била супостата в Галичині, на Поділлі, Закарпатті, Буковині, Поліссі, в так званому Закерзонському краї. Її загони мали бої в нинішніх Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій, Київській, інших областях. Були в лавах УПА не лише українці, а й представники багатьох інших національностей.

Перше враження від Перемоги — як тут красиво. Все потопає в зелені й квітучих деревах. Око фіксує також порядок у всьому: заасфальтовані дороги, добротні кам’яні будинки. Відчувається, що живуть тут люди, для яких їхнє село — не тимчасове місце проживання, а рідна, улюблена земля. Школа, дитячий садок, ринок, меблева фабрика, амбулаторія сімейної медицини зі швидкою допомогою і власною лабораторією, будинок для людей похилого віку, бібліотека, кілька магазинів, кафе. На найпомітнішому місці — церква. А трохи далі, на зеленій галявині, — обеліск з іменами загиблих під час війни ядлівців. Адже саме так — Ядлівка — село називалося з 1400 року. Перемогою його нарекли 1945-го.  

Кількість солдатів, які загинули під час Другої світової, порахована тільки приблизно. На День Перемоги традицією стали парад ветеранів та запрошення до школярів, щоб розповіли про те, як воювали.

Про дітей війни говорять не часто. Їхні спогади вперше цього року в Луганську збирали волонтери фонду «Світло серця» й школярі в рамках проекту «Одне дитинство — різні долі». Ще ніхто і ніколи не намагався порахувати, у скількох хлопчиків і дівчаток війна забрала найдорожче  — батьків і рідних, розкидала по світу й обпекла серця так, що тільки своїм онукам вони дозволили носити імена загиблих матерів.

Ілля Долженко, п’ятикласник СЗШ № 48 Луганська, збираючи матеріали до акції, розпитував і свого дідуся Ростислава Йосиповича Муравця про його дитинство, обпалене війною. Хлопчина так емоційно перейнявся, що почав писати вірші. Ось така історія. 

На сході України правоохоронці саботують накази через тотальну корупцію, яка культивувалася роками. Про це під час брифінгу заявив голова Комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Віктор Чумак. На його переконання, одним із кроків, які могли б змінити ситуацію хоча б частково, може бути ротація кадрів з одного регіону в інший. А також створення альтернативних підрозділів, які б забезпечили громадський порядок та певною мірою взяли на себе боротьбу з екстремістами.  

У  принципі, за путінською кдбешною логікою — прізвища, як і клички «своїх агентів», потрібно зберігати в найсуворішій таємниці. Це закон спецслужб. А Путін, як і одіозний радянський розвідник Суворов (автор «Акваріума»), по суті, здав усю журналістську агентуру Кремля. Наприклад, усім у Москві було відомо, що тележурналіст Аркадій Мамонтов працює у 306 кабінеті, на третьому поверсі на Луб’янці, і консультують його генерали спецслужб. Ну, а щоб 300 осіб і відразу з підвалів і коридорів ФСБ — це сенсація!