Вислів про те, що кожен народ має таку владу, якої заслуговує, не оригінальний, але не позбавлений сенсу. Бо ж будь-яка влада — відповідальність. І про це мають пам’ятати не тільки ті, хто приміряє на себе владний мундир, а й ті, хто його їм доручає. 

В ізостудії Юлії Лазоревої кипить робота: першокласниці Алінка Касторна та Софочка Бабченко домальовують своїх балерин, третьокласниця Оля Березенко обрала весняні квіти, а другокласник Єгорко Медведєв поспішає закінчити завдання викладача — йому треба встигнути ще й на танці. І не важливо, що в Алінчиної балерини завелике обличчя і на малюнку не залишилося місця для пуантів, а в  Єгоркових людей блакитна сорочка, червона сукня та ряботить в очах від смарагдової трави — у дитячому малюнку завжди вражає наївність погляду на світ. Але, незважаючи на те що другий місяць поспіль владу в Луганську захопили озброєні люди, на полотнах учнів немає автоматників. 

В основних правах і обов’язках  працівників Броварського міськрайонного суду Київської області виписано хоч і азбучні, але досить правильні постулати. В тому числі нагадування представникам місцевої Феміди: «Виконувати свої посадові обов’язки чесно, неупереджено, не надавати будь-яких переваг та не виявляти прихильності до окремих фізичних і юридичних осіб». На цьому, до речі, акцентував увагу і автор статті «Сімейна драма з присмаком криміналу», опублікованої в «Урядовому кур’єрі» 19 грудня минулого року. І не випадково. Адже одне з рішень, винесене в цьому суді, про яке йшлося в публікації, давало підстави для сумнівів у його неупередженості. 

Віднедавна переймаюся питанням: наскільки має подорожчати проїзд у маршрутках, щоб пасажирам було зручно й вигідно їздити, а власники транспортних засобів не скаржилися на збитковість перевезень? Нині не маємо ні того, ні іншого. Виникають проблеми навіть з регулярністю рейсів. Особливо це помітно у вечірні години.

Хто не стикався з тим, що після 22-ї години, аби дочекатися маршрутки, треба запастися неабияким терпінням? І якщо до подорожчання проїзду було ще так-сяк, то нині можна чекати й півтори години. Скільки за цей час збирається люду і в яких переповнених мікроавтобусах доводиться їхати, вже й не кажу. 

На час нашого відвідання Військово-медичного клінічного центру північного регіону в Харкові там перебувало 14 таких пацієнтів. Загалом з початку операції, як поінформувало керівництво центру, в ньому відновлювали здоров’я 69 бійців. Це не лише військові, а й працівники СБУ та МВС, які беруть участь в антитерористичних заходах. Центр працює в посиленому режимі. 

В житті все відносно. Здавалося б, тільки вчора батьки метушилися в пошуках форми та канцелярського вмісту для портфеля свого школяра, аж тут і оком не змигнув — чергове завдання. Де оздоровити дитину, зрештою, скажемо прямо, куди прилаштувати чадо на час літніх канікул? Завдання не з легких, але це лише на перший погляд. Звісно, батькам хочеться, щоб це був безпечний, цікавий, екологічно чистий і недорогий відпочинок.

Щодо останнього. Якщо брати до уваги жителів вітчизняних мегаполісів, то доступність баз із чистим повітрям варто шукати у більш віддалених від великих міст місцевостях. Приміром, у мережі стаціонарних дитячих оздоровчих закладів на території Черкаської області вартість путівки пропонують від 1200 гривень до 2900 гривень з тривалістю зміни 21 день. До речі, через мережу Інтернет не складно знайти інформацію й про інші подібні пропозиції у решті областей. 

Проблема розвитку сіл, селищ, малих та й великих міст дісталась незалежній Україні ще з радянських часів. Не розв’язана вона й дотепер. Тому в суспільстві постійно обговорюються питання про розширення прав місцевих громад та про запровадження реального місцевого самоврядування. Особливої гостроти вони набули нині, після перемоги Майдану. До цих питань все більше прислуховуються центральні органи влади.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 року схвалено Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади України. 
 

Меморіальну дошку народному лікарю Іванові Лешку-Попелю встановили коштом благодійників на одному з корпусів державної медичної академії. Його свого часу простий люд дуже любив, називав «наш доктор», «друг бідних». Народну шану лікар заслужив подвижницькою працею і відданістю своїй справі. Іван Васильович приходив на допомогу пацієнтам будь-коли, чергував уночі, робив двічі на тиждень безкоштовні операції. Ще й купував за свої гроші ліки тим, кому вони були не по кишені. Невід’ємною складовою його лікування було також добре слово. 

Уже багато років на початку травня у нашій донецькій оселі відбувається одне й те саме урочисте дійство. На видному місці вивішуємо нагороди, якими за бойові звитяги під час Великої Вітчизняної війни відзначили мого діда Івана Івановича Куща. Насамперед орден Слави третього ступеня, який вручали особам рядового і сержантського складу за особисті заслуги, і медаль «За перемогу над Німеччиною». Плюс ювілейні медалі, отримані у повоєнні роки, і нагороди за нелегку хліборобську працю (дід свого часу жнивував на ще таких зернозбиральних агрегатах, проти яких згодом навіть самохідний СК-4 вже вважався суперсучасним комбайном).

Ці сімейні реліквії я свого часу привіз у Донецьк із запорізького степового села, у якому вперше взяв їх у руки ще дошкільням. Дозволялося це робити нечасто — здебільшого у День Перемоги. 

Без окупованого Криму. Без частини територій Донеччини й Луганщини, на яких оскаженілі терористи правлять кривавий бал, прикриваючись так званими «народними республіками». Однак вибори Президента відбулися. Вони стали найбільш демократичними за всю історію незалежності: без «каруселів», адмінресурсу та підтасовок.