КіноТеатр

Коли вулиці, названі на честь відомого борця проти «українського буржуазного націоналізму», масово перейменовувались, а пам’ятники йому зносились, багатьом здавалось, що ім’я цього письменника невдовзі кане в небуття. Натомість сучасний Інтернет переповнений публікаціями, в яких трагічна загибель Ярослава Галана та його творчість знову служить викриттю «експансії католицизму» та «бузувірської ідеології» бандерівців.   У минулому нині суціль політкоректної Західної Європи вистачає подій, про які воліють не згадувати. Причому навіть тоді, коли без них годі зрозуміти логіку розвитку світової історії.

У  січні цього року Державна телерадіокомпанія «Культура» презентувала стрічку режисера Ірини Правило «Мужицький ангел. Різдвяна історія» за мотивами оповідання Степана Васильченка — другу частину трилогії «Моє дитинство». Тим часом знімальна  група (оператор Д. Дємішев, художник-аніматор О. Потьомкіна, художник С. Вутянов, виконавці головних ролей Анатолій і Лілія Сулятицькі) разом з молодим постановником відсвяткувала Різдво в селі Нижній Березів Косівського району Івано-Франківської області, де показала завершений фільм тамтешнім жителям, власне, учасникам кінопроцесу.

На Українському стенді 63-го Берлінського кінофестивалю з успіхом пройшла презентація стрічки «Іван Сила» про циркового силача й боксера Кротона (Івана Фірцака). Вона вже справила враження на організаторів кінофестивалів. У свою чергу продюсери домовляються з дистриб’юторами про продаж фільму. До його виходу на широкий загал лишилося трохи більше як півроку. З особливим нетерпінням чекають цієї події закарпатці. Звістка про те, що за нинішньої фінансової скрути держава виділила на кінострічку 15,6 мільйона гривень, була фантастикою. Але торік у серпні на Київській кіностудії імені Олександра Довженка зйомки фільму «Іван Сила» розпочалися, а нині завершують монтаж відзнятого матеріалу.

Театр перевіряється Чеховим — це твердження до снаги франківцям, які поставили одну з найвідоміших п’єс драматурга П’єсі, написаній Антоном Чеховим 1896 року й надрукованій у журналі «Русская мысль», судилася особлива місія. Нині важко уявити, що перші її покази на сцені Александринського театру в Петербурзі стали провальними. Два роки потому «Чайкою» відкривався щойно створений Московський художній академічний театр. Прикро вражені невдачею петербурзької вистави, засновники МХАТу Костянтин Станіславський та Володимир Немирович-Данченко неймовірно хвилювалися. Та коли реакція публіки після напруженої тиші під час першої дії змінилася тріумфальними оплесками, за спогадами Немировича-Данченка, учасники спектаклю обіймалися, як у Великодню ніч. Від того часу МХАТівську завісу прикрашає зображення чайки як символу нового російського театру, який шанує традиції і прагне творчого пошуку. 

 Не часто доводиться бувати на українських прем’єрах, не тому, що не запрошують, а тому, що рідко вони бувають. Після затяжної кінематографічної кризи вихід вітчизняного продукту — це вже подія. І якщо вона відбувається, то з розмахом. Так, у перший четвер лютого в столичному кінотеатрі під шквал аплодисментів та спалахи камер ступили на червону доріжку головні герої вечора — творці фільму «Звичайна справа». Серед них —  молодий режисер Валентин Васянович, актори Тарас Денисенко і Леся Самаєва, знімальна група, продюсери. Вони презентували повнометражну  вітчизняну картину, яку, як зазначалось організаторами прем’єри, «знято у кращих традиціях європейської комедії».

Випущене у прокат 1967 року «Весілля у Малинівці» досі радує глядачів. Отож не дивно, що майже у всіх областях України аргументовано переконують, що кінокомедія відображає події історії їхніх Малинівок. Однак складно сказати, якої саме, бо, наприклад, навіть на одній лише Житомирщині аж чотири населені пункти з такою назвою: на Брусилівщині, Новоград-Волинщині, Черняхівщині та Малинщині. Не кажу вже про однойменні хутори, що до сумнозвісного укрупнення сіл існували майже в усіх районах.  

Робота з прозою розбещує режисерів. Вони починають зухвало ставитися й до драматургії. У режисерському доробку Людмили Скрипки, художнього керівника Чернівецького академічного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, чимало прикладів успішної адаптації прози до сцени. Згадати хоча б «Солодку Дарусю» за творами Марії Матіос. Але навряд чи Луїджі Лунарі, італійський драматург зі світовою славою, ображатиметься на заслужену артистку України Людмилу Скрипку за вільне трактування деяких образів своєї п’єси «Інцидент». Приміром, коли миле студентське молоде подружжя, почувши слово «гроші», вмить перетворюється на дует жриць кохання, що з першого разу опановують круті рольові ігри, одна з яких — «доїти багатіїв». Особливо  відзначилася «Наташа», з блискучим гротеском зіграна актором Григорієм Руденком-Краєвським. 

За нагороди Берлінале-2013 змагатимуться 19 стрічок, серед яких одна німецька, по три — з Франції і США. Росію презентуватиме в конкурсній програмі фільм Бориса Хлєбнікова «Довге щасливе життя», Україну — ніхто. Та кінематографічні обриси України демонструватиме в столиці Німеччини Український стенд на Берлінале, який організували там наше Державне агентство з питань кіно та Національний центр Олександра Довженка.  

Чим кінопрем’єра відрізняється від національної? Відповідь украй проста: національною є та, на виробництво якої було витрачено кошти держбюджету, тобто кревні пересічних громадян, сплачені як податки. Іншими словами, сучасні глядачі самі фінансують фільми, про існування яких навіть не здогадуються, позаяк до кінотеатрів нові кінотвори здебільшого, ніде правди діти, не доходять.   Так, наприкінці минулого року в столичній «Кінопанорамі» студія «Inspiration Films» репрезентувала повнометражний документальний фільм режисера Олександра Балагури «Час життя об’єкта в кадрі». Творча група проанонсувала свій продукт як фільм про незнятий фільм і як національну прем’єру.

Cкільки можна! На телебаченні — черговий серіал. Але про це пізніше. А поки що повернімося в епоху, коли жив і діяв справжній і єдиний у своєму роді, воістину унікальний Шерлок Холмс, створений письменником Артуром Конан Дойлом.  Парадоксально, але відносини між автором і героєм катастрофічно не склалися, наче Холмс був не літературним персонажем, а реальною людиною. «Нарешті я знищив тебе. І — назавжди!» — вигукнув Артур Конан Дойл, поставивши останню крапку в оповіданні про найвідомішого у світі детектива. Твір так і називався — «Остання справа Холмса».

 Єдиний у світі кримськотатарський канал «АТР» донедавна був відомий лише вузькому колу людей. Та воно і зрозуміло, бо свої передачі рідною мовою транслював лише 2,5 години на добу і не міг похвалитися ані професійними кадрами, ані обладнанням. Усе кардинально змінилося за два минулі роки — на канал прийшла молода і потужна команда. Результатом їхньої кропіткої праці став потужний рестарт і перше місце у рейтингу серед кримських каналів. Про феномен цього каналу ми попросили розповісти його керівника Ельзару Іслямову.

У Всеволода Шиловського довге і щасливе творче життя. Значна частина його пов’язана з Одесою, де він часто і плідно працював і гостював як у рідному домі. Мені здавалося, що втілення його таланту на шляху до звання народного артиста розпочалося саме там.